13.

Драгоманов вирішив, що я погодилася з тим фактом, що вночі моя яскрава постать привернула увагу пересічного пияки. Утім, переконання Гектора про те, що в новому статусі моє життя не здаватиметься солодким, чіпко вкорінилися в моїй свідомості. Тож у подібні випадковості не вірю. І тепер, урешті-решт, я серджусь на Драгоманова через байдужість, адже маю впевненість, що боятися мені є кого.

— Мартино! — Тая виходить зі свого кабінету, щойно я наближаюся до нього. — Доброго ранку. Ходімо зі мною. 

Мені не вдається себе пересилити, щоб усміхнутися менеджерці. Після розмови з Драгомановим почуваюся, немов знята з хреста. 

— У чому полягатиме моя робота? — цікавлюся, щойно ми входимо в ліфт.

Перш ніж відповісти, Тая тисне на кнопку й чекає, доки двері перед нами стуляться.

— Не хвилюйтеся, — коли менеджерка повертає до мене голову, її хвіст, заколотий прикрасою з “тигровим оком”, перекидається наперед, на плече. — Доньці Інокентія Владиславовича не доручать мити підлогу. Сьогодні виконуватимете нескладні доручення директора з маркетингу.

Як тільки залишаємо тісну кабіну, двоє ділових чоловіків заходять у неї. Ліворуч від ліфта Тая тричі стукає у двері найближчого кабінету, після чого заглядає в середину. 

— Ігор Валентинович на місці?

Їй відповідає тонкий жіночий голосок:

— Він від’їхав. Повернеться за три години. Щось передати?

Тая заперечно киває й на кілька митей завмирає в роздумах, роздивляючись мене.

— Плани змінилися. Попрошу операційного директора вас прийняти, — вона киває вперед, і ми йдемо далі коридором. — Щоправда, не знаю, чим ви йому будете корисною.

— А фінансовий директор у компанії є? — питаю очевидне. — Річ у тім, що я закінчила фінансово-економічний коледж і…

— Так-так, я пам’ятаю, що ви сподівалися до нас влаштуватися помічником бухгалтера. Однак… — Тая схиляється до мене й прикладає рівні пальці до кутика вуст, щоб її ніхто не почув. — Анатолій Валерійович — людина поважного віку, ще й зайнята. Він не терпить, коли його займають без вагомої потреби. Просто повірте, що будь з ким іншим знайти спільну мову простіше. Тим паче ви ж лише удаватимете, що працюєте. Хіба ні?

— Взагалі-то я не проти принести користь компанії. Для мене це буде чудовий досвід, — пояснюю.

— У такому випадку нехай вашу подальшу долю все-таки визначить Chief Operating Officer (СОО). З ним неважко порозумітися.

— Хто-хто? — ловлю погляд збудженої Таї. — Чому за мене не вирішуватиме… тато?

— Він просив не турбувати щодо вас – надто зайнятий. А, окрім Драгоманова — генерального директора чи інакшими словами СEO, найбільш впливовий у компанії — операційний директор, тобто СОО. От він і займеться вами. 

— Давиде Дмитровичу! — Тая розправляє плечі й підносить високо руку, привертаючи увагу чоловіка в кінці коридору, що входить у кабінет.

Оскільки він повертається до нас і завмирає, нам із Таєю доводиться пришвидшитися. Лише чутно, як коридором стукотять дві пари каблучків. Тим часом я розглядаю чоловіка з м’якими рисами обличчя та світлим волоссям, що зверху до низу втрачає довжину. Його чубчик по один бік утворює кучерик — він виглядає досить мило.

— Давиде Дмитровичу, перепрошую, — Тая широко усміхається червоними вустами й, приобійнявши мене за талію, підштовхує вперед. — Це Мартина Інокентіївна — донька нашого генерального. Він наказав знайти їй неважку роботу. 

— І доручив це мені? — він зводить брови й оцінює мене прискіпливим поглядом. — Вперше чую, Таю. Спробуйте пошукати вакансію на “Робота.Лаф”. 

— Давиде Дмитровичу! — відчайдушно звертається до директора Тая, а тоді просить мене: — Мартино, увійдіть, будь ласка, в кабінет, — вона киває до дверей. 

Мені доводиться послухатися. А коли за спиною зачиняються двері, розмову цих двох, на жаль, далі не чую. 

Машинально вітаюся з двома жінками, що працюють за столами, й, щоб не привертати увагу, сідаю на диванчик, що в кутку.

Роздивляюсь осучаснений кабінет. На чотирьох столах ультратонкі монітори, на стіні великий digital-екран, біля нього — шафка з теками, сувенірами з міжнародних конференцій — це зрозуміло завдяки написам. Один зі стелажів прикрашений преміями компанії та підписаними фото з відомими фігурами блокчейн-індустрії. З вікон розгортається краєвид на даунтаун Лаф’єри.

— Перепрошую, ви чекаєте на Давида Дмитровича? — ввічливо мене запитує жінка з короткою зачіскою.

— Так, він знає про це, — судомно киваю, немов цим підтверджуючи слова. — А цей чоловік… Він — операційний директор компанії, так?

— Так, — відповідає та сама працівниця й зосереджується на моніторі. 

— Хмм… Такий молодий, а вже на відповідальній посаді… — випадково озвучую думки, а коли ніхто не реагує, шкодую про сказане.

Але й справді. Чоловіку до тридцяти. Це ж як себе треба показати, щоб обійняти настільки відповідальну посаду. Отже, у своєму ділі він — професіонал.

Коли операційний директор входить і зупиняється біля мене, не приховує невдоволення. Через те, що він дивиться повз мене, не бажаючи навіть зустрітися поглядами, мені залишається лише розглядати його світло-сірий костюм. Треба зізнатися, на атлетичному тілі він сидить ідеально.

— Як звати? Нагадайте, — просить чоловік. 

— Мартина… — швидко відповідаю, а після паузи додаю: — Інокентіївна.

Давид Дмитрович хмикає, лиховісно посміхнувшись.

— Ходімо… Інокентіївно.

Він входить у свій кабінет, що праворуч, і сідає в крісло. Спину тримає рівно. Попри невиправдане роздратування, намагається здаватися спокійним. Збирає розкидані по столі папери в стос і вкладає в теку на краю стола. 

Я підходжу ближче й без запрошення сідаю на стілець, постійно собі нагадуючи, що я — донька Драгоманова. А отже, ніяковість маю приручити, а натомість поводиться, як майбутня власниця компанії. 

— Повірте, я розумію, що ви — зайнята людина, — кажу з поважним виглядом, — однак витрачати багато вашого часу не входить у мої плани.