12.

Щоб забути про моторошну нічну пригоду, кількох годин сну виявилося замало. Тільки-но підводжуся з ліжка — рушаю на кухню, де спрагло п’ю мінералку з холодильника, немов тиждень пролежала знеможена.

Якщо вчора, напідпитку, здавалося, що причин для переслідування було кілька, то сьогодні вірю лише в одну: конкуренти Драгоманова вирішили мене позбутися, як і казав Гектор. Тож чим раніше я повідомлю новоспеченому татку про наміри його ворогів, тим швидше він забезпечить мені захист, якого я тепер справді потребую.

Коли лунає рингтон мобільного, не відповідаю одразу. Номер невідомий, а отже, дзвонити може хто завгодно. Навіть той, хто бажає мені зла.

Тісно притуляю телефон до вуха й підходжу до вікна, крізь яке оглядаю заквітчане подвір’я.

— Слухаю, — промовляю з насторогою.

— Рибонько, ти пропустила навчання в Reborn Studio, — чую знайомий тембр Ніколаса — й одразу розслабляю плечі. — Звісно, це не критично, але я маю пересвідчитись, що ти не впала в депресію після свого перевтілення.

— Ох, це ви, Ніку… Повірте, колір волосся зараз мене не бентежить… — ледве усміхаюся попри нікудишній настрій, бо рада чути дивака-стиліста. — А щодо курсів — перепрошую, що не попередила: наразі я не маю змоги навчатися щоранку.

— Це не проблема, Мартусю, — запевняє Нік, і я уявляю, як він змахує рукою, мов панночка. — Перенесемо навчання. У тебе щось сталося? 

От як він зрозумів, що я в розпачі? Говорила ж рівним голосом.

— Вночі мене переслідували, — неохоче зізнаюся, спершись на підвіконня. — Загалом, маю з’ясувати, чому й хто це був. Тому найближчими днями краще взагалі скасувати навчання.

— О-у… Можливо, у тебе з’явилися фанатики-залицяльники? А-а?

Кутики моїх вуст знову сіпаються догори.

— Краще було б так, Ніку, — плечем підтримуючи мобільний, йду до комоду й починаю наносити тональний засіб, поглядаючи в дзеркало.

— У такому разі знаєш, що тобі пораджу?

— Я тягнуся до туші. 

— Одягатися стильно й поводитися як істинна пані?

— Лише перше! — каже модний дядько. — А про пані забудь.

— Це ще чому? 

— Ха! Лише недосвічена дівчинка намагається сподобатися кавалерам, у той час, як вольова жінка, — пауза заради інтриги, — спочатку навалить лютого крінжу, щоб подивитися, який хлоп здатен це витримати. 

— Ні-і-іку! — аж схиляюся від сміху й сідаю на пуф, на мить забувши про всі свої негаразди. — Ви — неймовірний.

— Знаю. До речі, днями наберу тебе, щоб знову прогулятися магазинами.

— Залюбки!

— А тепер — арівідерчі, манюню. Бе-ре-жи-ся! — зв’язок обривається.

Якщо хтось і був здатний покращити мій настрій, то лише Ніколас. Однак у таксі, коли їду до компанії, мене знову охоплюють бентежні думки про те, що переслідувач не був випадковим перехожим. Швидше за все, він мав на меті заподіяти шкоду саме мені. І в такому разі лиходій знову чатуватиме на свою жертву. 

— А ви десь недалеко в театрі граєте? — питає водій із залисинами, коли, розрахувавшись за поїздку, виходжу з таксі.

— Ні… — морщу носа від спантеличення. — А чому ви запитали?

— Образ у вас сценічний, — пояснює чоловік, клацаючи по екрану телефону, де постійно “випливають” сповіщення про замовлення таксі. — От думаю: чи то ви граєте в театрі, чи виступаєте в цирку. Помилився? 

Важко видихаю, стримуючи бажання закотити очі. Невже яскрава сукня в поєданні з яскравим волоссям виглядає аж настільки недоречно?

— Вгадали! У цирку! — гепаю дверцятами й негайно зав’язую волосся в пучок, щоб не привертати увагу.

Зрештою, у кабінет до Драгоманова входжу у ще гіршому настрої, ніж він був у дорозі до офісу.

— Мартино?! — татко, що стоїться біля вікна й говорить телефоном, оглядає мене з голови до п’ят.

— Не можу побажати доброго ранку, бо він — паскудний, — сідаю на стільці, зціплюючи зуби.

Інокентію Владиславовичу доводиться відкласти розмову мобільним і сісти у своє крісло. На мене дивиться з-під лоба, руки складає в замок. 

— Чому вриваєшся без попередження?!

Схоже, я не вчасно. Але немає нічого важливішого за мою безпеку.

— Мене вчора переслідували. І я впевнена: винні твої вороги, — виразом обличчя показую, наскільки мене це турбує.

— Переслідували? — Драгоманов дугою вигинає брову й відкидається на спинку крісла. — Та-а-ак… цікаво… — скалить зуби від роздратування, чухає лису голову. — А за яких умов? Розповідай усе!

Киваю й опускаю очі. 

— Близько десятої я поверталася з бару “Інферно”, де відпочивала з подругою. Оскільки заклад знаходиться недалеко від мого будинку, я вирішила йти пішки. Не підозрювала, що хтось кинеться наздогін. Зрештою, ледь встигла дібратися свого під’їзду. Просто пощастило! — озвучую версію Гектора. 

— Тобто… — градус роздратування Драгоманова помітно зростає, він навіть відтягує комір сорочки. — Моя донька САМА поверталася ВНОЧІ з якогось ГАДЮЧНИКА?!

Хапаю ротом повітря, але мовчу. Злість батька відчутно тушить мій запал.

— Так, це було необдумано, згодна.

— Мартино, ще скажи, що ти мала відвертий вигляд! З бару все-таки йшла! — він змахує руками, від чого до мене доноситься вітерець. — А тепер шукаєш винуватих у моєму оточенні? Цікаво, чому.

Розтуляю рота й хитаю головою з боку на бік.

— Я маю таку підозру.

— А краще б мала клепку й не тинялась абиде! — розлючений багатій схиляється до мене й вже спокійніше промовляє: — Я не хочу, щоб на стороні говорили про те, що моя донька — профура.

— Я зрозуміла, — щосили тамую бажання просити захисту. — Але що, як хтось знову спробує мене схопити?

— За умови, що ти не даватимеш для цього приводу, я вигадаю, як тобі в цьому випадку допомогти. А поки що — вільна! Але перед тим, як ти підеш, хочу нагадати: я підписав із тобою контракт, щоб полегшити собі життя. ПОЛЕГШИТИ, МАРТИНО, А НЕ УСКЛАДНИТИ. І за це виявляю до тебе неабияку щедрість, — очі можновладця горять диким вогнем.