11.1

За годину чи дві, я вже регочу за барною стійкою в закладі з тьмяним світлом. Ія багато жартує, оскільки вже чимало випила, а ще говорить таку нісенітницю, що в голові не вкладається. 

— Мартино, ти зовсім не п’єш, — зауважує вона. — Тобі треба ще трохи розслабитися. Надто скована. 

— О ні. Якраз сьогодні я, як ніколи, дозволяю собі багато. От тільки завтра мені на роботу, — дивлюся в телефоні, яка година. — Не ображайся, але я вже піду.

Обличчя товаришки перекошує гримаса.

— Лише двадцять друга. Ти, певно, жартуєш? 

Щоб довести серйозність своїх слів підводжуся й беру сумку. 

— Ні, ми й так немало посиділи. Може, тобі викликати таксі? — підношу руку до Ії, щоб допомогти їй встати на ноги. — Чи за тобою приїдуть?

— Приїдуть, але ще не зараз, — вона відштовхує мою руку. — Мені не вистачило.

— Твоя справа. Тоді… до зустрічі, Іє? 

Вона підводиться лише для того, щоб поцілувати мене в щоку, після чого гепається на вільний диванчик неподалік. 

— Сподіваюся, наступного разу ти мені більше відкриєшся! — кричить мені навздогін.

Я лиш знизую плечима. Після цього виходжу на вулицю й вдихаю прохолоду. У закладі втома не відчувалася, зате тепер я ладна сісти просто на бордюр. Але ж не в штанах, що коштують, як оклад операціоністки. Зараз навіть дивно згадати, як я працювала в банку й рахувала кожну копійку. Це наче було інше життя, після якого я вдало переродилася. 

— Кралечко, тебе підвезти? — цікавиться не вельми люб’язний таксист, що по правий бік від мене. 

Я оглядаю чоловіка з борідкою й одразу ступаю наліво. На жаль, інших таксистів поруч немає, тому до кінця вулиці йду пішки. А коли відкриваю карти в додатку, з’ясовую, що до мого будинку йти недалеко, а мені якраз не завадить трохи провітрити голову після бару. Як-не-як музика близько трьох годин розривала мізки. 

Дорогою минаю ще два розважальних заклади, звідки доносяться то не сміх, то верески. Враз чи то втома, чи алкоголь навіює настирливу думку, що хтось іде слідом. Здається, я навіть чула кроки. Утім, коли озиралася, бачила, як вітер хитання гілля дерев, або кіт перебігав дорогу. 

Досить мені клаустрофобії! Темряви я ніколи не боялася!

Пришвидшую крок, коли вже й ввижається тінь переслідувача, яка безшелесно ковзнула до ніг, мов ніч простягла свої пальці, щоби торкнутися мого страху. Вона подовжується від ліхтаря біля одно з під’їздів багатоповерхівки. Хтось дійсно мене переслідує. Від цієї думки дихання збивається. 

Навпомацки шукаю в сумці телефон, попри те, що заважають пакунки. Коли наважуюся озирнутися, бачу постать — худорлявого чоловіка в чорному, що напористо суне на мене. І хоч він знаходиться ще далеко, наближається все швидше.

— Чого вам треба?! — кричу, а коли не отримую відповіді, зойкаю з надією, що хтось мене почує з вікон. 

Утім, дарма я сподіваюся на поміч чужинців. Зате вдається нарешті дістати мобільний і чомусь передусім я набираю не поліцію, а Гектора. Упевненість, що він дійсно може допомогти, вкорінилась тоді, коли чоловік зізнався, що зберіг мені свій номер. 

— Та-ак, — протягує він, немов щойно проснувся. — Я слухаю. 

— Гекторе, це Мартина! Мене переслідують! Чуєш?! 

— Де ти знаходишся? — абсолютно спокійно питає він, наче нічого страшного не відбувається.

Роззираюся. З двох сторін будинки, між ними — маленький дитячий майданчик і занедбаний квітник. 

— Бог його знає… — мало не плачу. — Від бару “Інферно” я звернула ліворуч і пройшла кілометр чи два. 

— Я зрозумів.

— Тебе чекати? — не стримую схлипування. 

У цей час адреналін усе більше мені тисне на скроні. Я спотикаюся за гілку і ледь не валюся на асфальт. На щастя, вчасно вдалося згрупуватися. 

— Гекторе! — волаю в слухавку, як раптом розумію, що він уже не на зв’язку. 

І що робити? Чи варто сподіватися на його допомогу? 

Продовжую гнатися нічним містом, мов навіжена. Вдень Лаф’єра не здавалася настільки страшним містом, а от вночі мегаполіс наче хоче мене поглинути. Можливо, це розплата за те, що я збилася зі свого життєвого шляху. А може, просто опинилася не в тому місці й не в той час. Є ще припущення: зі мною хоче поквитатися хтось із недругів Драгоманова. Це навіть імовірніше.

Тим часом переслідування продовжується ще дві недовгих вулиці. Незнайомець уперто слідує за мною, однак не переходить на біг. Цікаво, чому? Обирає найвдалішу мить? Чи чекає, коли я зупинюся від знемоги? 

На скільки ж ще вистачить сил у його жертви?

Toyota Land Cruiser раптово розтинає нічну тишу й різко гальмує на перетині доріг. Нарешті з'являється надія на порутунок! Зі стогоном видихаю — і прудко сідаю на заднє сидіння, на ходу за поголеною скронею впізнаючи Гектора на місці водія. 

— Ти як? — питає він, виїжджаючи з двору, й на мить повертається до мене.

Я швидко витираю сльози. 

— Дякую, що приїхав. Інакше… не знаю, що сталося б, — моторошні сюжети в уяві змушують скулитися.

— Я здогадуюся… — киває Гектор, а тоді оглядає мене в дзеркалі. — Чому ти взагалі гуляєш одна в такий пізній час? 

— Від бару до мого будинку — недалеко. Я не знала, що в Лаф’єрі вночі настільки небезпечно, — розводжу руками.

— А те, що в твого батька є вороги, ти знала? Мартино, було безглуздо цього не врахувати! — голосно пояснює мій рятівник. 

З мене виривається чергове схлипування.

— Боже, ти вичитуєш мене?! Гекторе! 

— Пробач. 

Далі ми їдемо мовчки, поки не зупиняємося біля мого під’їзду. Під час дороги мені вдалося себе трохи опанувати, лише досі трохи тремчу.

— Як можу тобі віддячити? — запитую, коли він повертається до мене.

Їй-богу, я зараз ладна розцілувати цього чоловіка. Навіть його понурість вперше здається чарівною та навіть спокусливою.

— Раджу розповісти батьку, що сталося, бо тобі таки потрібен охоронець. А я, між іншим, попереджував, що ти, Драгоманова, в зоні ризику. Як бачиш, мої слова знайшли підтвердження.