11.

Чи залишиться скромність сутністю людини, якщо одного дня перед цією постаттю розчахнуться всі двері світу? Ще чотири години тому я впевнено відповіла б: “Ні, адже обставини завжди на нас впливають, і цьому опиратися важко”. Але водночас із тим я не втратила б упевненість, що мене це не стосується, адже залізно обіцяла собі залишатися скромною Мартиною з Валентійська. 

Тоді чому, отримавши владу у вигляді маленької пластикової картки, у моєму новому елегантному гаманці від “К’юнрі” оселилось стільки готівки, скільки лиш купюр туди вдалося покласти. Крім того, тепер знемагають нестерпні думки, як от: “А що, як домовленість із Драгомановим виявиться безглуздим жартом? Чи він несподівано вирішить розірвати контракт? Або я припущусь помилки, яка все зруйнує?”

О ні-і! Я маю намір продовжувати йти цим шляхом і бодай кінчиком язика скуштувати на смак солодке життя, якого не знала раніше. А коли прийде час, то зупинюся, хоча й відмовитися від спокус, відчуваю, буде для мене найбільшим випробуванням. Байдуже, я зроблю це без зволікання. 

Я не залишила в шафці пакунки з трьома комплектами золотих прикрас, тому що хочу милуватися ними, поки плещуся в джакузі в окремій кімнатці в спа. При цьому подумки повторюю: “Мо-о-є”, бо ж повірити в це складно. За все життя з прикрас у мене золоті були лише сережки-гвіздки, усе інше — дешева біжутерія.

Спираюся на край велетенської ванни й мружу очі, від чого здається, що вода набуває синюватої кольору підсвітки. Бризки повсякчас ледь помітно торкаються шиї, обличчя. А мільйони крихітних бульбашок вирують довкола, ніби невидимі пальці масажують шкіру. Завдяки цьому вивільняється втома, що стала наслідком прогулянки бутиками, і, чи не вперше в житті, під м’який шум від джакузі, я відчуваю, що відпочиваю по-справжньому. 

— Ге-е-ей! Це що за красуня?! Я знаю цю дівчину?! — чую знайомий голос подруги Ії, що змушує напружити поперек і зайняти прямовисне положення.

— Повір, я і сама не впізнаю постать у дзеркалі, — чесно зізнаюся в той час, як подруга скидає довгий білий халат і за капюшон вішає на дворіжковий гачок. 

— Скільки ми не бачилися, Мартино?

Білявка з довгим волоссям наближається до краю джакузі й занурює у воду лише кільчики пальців ноги. Суцільний купальник із вирізами з двох боків у зоні талії ідеально облягає фігуру вродливиці. 

— Мабуть, зо три роки. Чи більше? Наче пройшла вічність, але ти, Іє, не змінилася — така ж красуня. Лише відростила волосся, — усміхаюся.

— А щодо тебе? — подруга поступово занурюється в теплу водицю, займаючи місце навпроти мене. — Кілька місяців тому на твоїй сторінці я бачила свічку.

Промінь світла від панорамного вікна широкою смугою виблискує на воді поміж нас. 

— Так, і не запитала, що сталося, — насупившись, констатую, адже саме через це подумки попрощалася з подругою. 

Якби не мій переїзд до Лаф’єри — Ія назавжди зникла б із мого життя. Але наразі вона — єдина, кого знаю в столиці моди, тому — бог із нею! — я ладна проковтнути образу.

— Проба-а-ач, люба, — товаришка підсувається й цілує в щоку, після чого обіймає за плечі. — Я теж переживала складний період. У черговий раз ледь усе не втратила.

Товаришка знову сідаю в углиблення навпроти й розслабляється. Схоже, вона не налаштована вдаватись до подробиць.

— Тебе знову зрадив заможний коханий? — все ж моя допитливість бере верх.

Лише мигцем я згадую, що саме колись змусило Ію виїхати з Валентійська. Чи точніше хто. Навіжений німфон довго переслідував сердешну, коли вона розірвала з ним стосунки. Ще й погрожував! 

— Ра-адик… — вона морщить носа й рукою сплескує по воді. — Він навіть у Лаф’єру приїжджав, щоб мене повернути. Довбаний покидьок! Я надто багато йому пробачала й лише тому, що він умів гарно просити вибачення, — вона нігтиками калатає по масивному золотому ланцюжку на шиї, і у вухах подруги я помічаю сережки з того ж комплекту. — І все ж, зрештою, між нами все закінчилося кепсько. Цього варто було очікувати.

— Але він дав спокій?

— Так, Мартино. Але до рідного міста я вирішила не повертатися. Здається, вже розповідала тобі, як із пустим гаманцем намагалася встати на ноги. Працювала адміністраторкою в дві зміни — аж поки не зустріла Едуарда. — Ія схиляється до мене. — А, між іншим, він — власник мережі весільних магазинів і ще додатково працює проектним менеджером у міжнародній компанії. І хоч не впевнена, що готова із цим чоловіком прожити усе життя, мені є за що бути йому вдячною. 

В очах подруги я помічаю блиск. Отже, життя в Лаф’єрі в неї складається непогано. Шкода лише, що пріоритети цієї дівчини досі не змінилися. Кохання — для неї не основне в стосунках. І, окрім цього, є ще чимало речей, на які наші з Ією погляди завжди різнилися. Та, на диво, доля нас зводить знову й знову.

— Сподіваюся, цього разу в тебе все складеться, — кажу щиро. — А я, до речі, досі заміж не вийшла, — потуплюю очі. — Навіть весільну сукню продала, аби вийти зі стану розпачу...

— Невже так глибоко переживала через те, що тебе покинув Святослав? — цікавиться Ія.

— “Покинув…” — це слово ріже гостріше ножа. — Твій брат божився, що їде на заробітки, а весілля ми лише ненадовго перенесемо, однак досі від нього я не отримала жодної звісточки! 

— Господи, Мартино! Сподіваюся, ти вже про нього не згадуєш? — аж трохи підводиться товаришка. — А ти знаєш, що він у Лаф’єрі?

— Що-о-о?! — аж схиляюся вперед. 

— Так, ми з ним тут разом, але яке тобі тепер діло до Свята? Пройшло багато часу. Чи ти досі його…

— Ні! — відмахуюся. — Минуло багато часу після його мерзенного вчинку. Тепер я нізащо не хочу побачити Свята знову! — з ненавистю висловлююсь, утримуючись, щоб не запитати, як у нього складається життя й коли він взагалі повернувся в країну.

— І правильно, Мартино. Як бачиш, мій брат не готовий до сімейного життя, тож…  тобі давно варто було знайти собі когось іншого.