10.

Розплющивши очі, я підтягуюся на ліжку з шовковою постіллю й впираюся шиєю на масивне узголів’я, обтягнуте оксамитом кольору капучино. Кімната, витримана у приглушених відтінках бежевого, карамельного й рожево-пісочного, здається мені затишною. І саме так я раніше уявляла спальню своєї мрії — а тепер маю щастя щоранку в ній прокидатися. Лише б не завадило додати на полиці статуетки, вазу й кілька витончених дрібничок.

Враз в пам’яті воскресають події вчорашнього вечора. Зокрема, як Драгоманов проголосив мене спадкоємицею і як Гектор попередив про можливі наслідки цього. Пам’ятаю, як переймалася щодо останнього й довго не могла заснути, попри втому. Зате тепер, вдосталь виспавшись, я відчуваю наснагу розібратися, чи варто з насторогою вивчати новий світ, чи все ж він абсолютно безпечний.

Спрямовую погляд до годинника. Десята ранку. Хіба я не планувала сьогодні йти до батькової компанії? Тепер же поки приведу себе до ладу, час наблизиться полудня. 

Босоніж ступаю на килимок — і ступні занурюються в м’який ворс. Йдучи до гардеробної, оминаю пуф, проходжусь поглядом по ящикам із різьбленнями для туфель, після чого знімаю вішак із блакитним корсетом і штанами. Не відмовляю собі приміряти костюм, одягнувши під корсет ще й білосніжну сорочку. І в новому образі таки вирішую податися в “OmniTrade Global”, оскільки передчуваю, що зустрічі з Драгомановим сьогодні все одно не уникнути. 

Немає сумніву, що поважний таточко досі сердиться за мою поведінку на святі й тільки чекає нагоду висловити невдоволення. І я його розумію, а себе тепер завзято засуджую, бо ж дарма піддалась емоціям — і зрештою не виправдала очікування людини, яка пообіцяла дбати про мій добробут. Дурепа…

Оскільки компанія батька знаходиться за двадцять хвилин ходьби від мого будинку, я вирішую прогулятися. Перед входом будівлі компанії задираю голову й на мить уявляю, як я почувалася б, якби бізнес Драгоманова дійсно перейшов мені в спадок. Величезний об’єм кисню, який при цьому вдихаю, ледь не розриває легені й волосся на тілі помітно здиблюється. Від цього роблю висновок, що навіть думки про подібне — це для мене щось за межею. Але ж мені треба впевнено грати свою роль. І поки я не уявляю, як із цим впоратися бездоганно.

У холі до мене прямує струнка працівниця з бейджиком. Вона тільки й встигає привітатися, як хтось хапає мене за передпліччя й легенько тягне до себе. 

— Це донька Інокентія Владиславовича, — пояснює Тая, червона помада якої привертає найбільше уваги до її постаті. — Тепер Мартина Інокентіївна часто навідуватиметься до батька, і займати її я не раджу.

Тая прудко веде мене коридором, похитуючи стегнами. З одними працівниками, що йдуть нам назустріч, обмінюється усмішками, з іншими — навіть не вітається.

— Батько чекає на вас ще від ранку, — каже мені, коли підіймаємося ліфтом на другий поверх. — Сподіваюся, у вас, Мартино, є поважна причина, чому настільки затрималися. А якщо ні — наполегливо раджу її вигадати. 

Я не знаю, що на це відповісти. Мовчки слідую туди, куди мене направляють, поки не підходимо до дверей із глянцевою вивіскою. На ній ім’я поважного боса Драгоманова, перед зустріччю з яким мене кидає в піт. 

— Сподіваюся, все пройде вдало, — дивлячись в очі, каже менеджерка й жестом показує до дверей. 

— А якщо ні? — стискаю щелепу й оголюю нижні зуби в передчутті недоброго. 

— То Драгоманов мене звільнить за те, що запропонувала йому таку непутящу кандидатуру, — переходить на шепіт Тая й одразу роззирається. 

Ми в приймальній, де є лише одна жінка середніх літ. Вона розмовляє телефоном і навіть не зводить до нас очей. А тільки-но кладе слухавку, як знову розноситься дзвінок, чим відвертає увагу працівниці. 

— Ну ж бо, Мартино! Чого чекаєте?! — Тая двічі стукає в двері й стрімко прочиняє їх.

Мені нічого не залишається, як заглянути всередину. 

— Дозволиш увійти? — питаю татка. 

Драгоманов сидить за столом, а біля нього перебирає папери чоловік, голову якого частково вкрила сивина. Обоє мовчать. 

— Ще запитуєш? — хмикає Владиславович, а тоді повертається до чоловіка поруч: — Зайдіть до мене пізніше, коли всі документи будуть у вас. 

А як тільки ми з Драгомановим залишаємося в кабінеті сам на сам, він показує на стілець, щоб я присіла. А це, певно, означає, що доведеться затриматися надовго. 

— Я вчора перехвилювалася, тому не все було так, як планували. За це прошу вибачення, — намагаюся відбілити свою поведінку на святі. — Річ у тім, що ніколи раніше я не відчувала стільки уваги та…

— Досить! — перебиває багатій. — Мартино, хто тебе запевнив, що моїх конкурентів варто боятися?! — він чітко промовляє кожний склад.

Мені не вистачає сміливості дивитися Драгоманову в очі. Спочатку оглядаю кабінет, інтер’єр якого складає темне дерево з металічними елементами. Згодом опускаю очі до своїх колін, на яких стискаю кулаки. 

— Мартино, ти не могла сама до цього дійти, — впевнено каже Владиславович, не дочекавшись відповіді. — Я підозрюю, що хтось навмисно бажав збити тебе з пантелику. ТОЖ ХТО САМЕ?! Лише назви ім’я — і на перший раз я пробачу тобі дурість.

Багатій говорить так, наче я вчора перед гостями танцювала на столі оголеною. Насправді ж лише не блиснула усміхненою пикою на камеру. 

— Це була Карина, — брешу, щоб не підставляти Гектора. — Ще до вашого одкровення я їй розповіла, хто мій батько. І вона зреагувала надто емоційно. Сказала, що тепер я стОю на шляху у ваших конкурентів — і це для мене погано закінчиться. 

Складки на чолі Драгоманова розрівнюються і губи утворюють усмішку, немов під ефектом “слоу-моушн”. Одразу ж чоловік спирається на спинку крісла, розслабившись, і хрипко гигоче, від чого його округлий живіт трясеться. 

— Каринка? Он як? Що ж… Нехай вони всі луснуть! А ти, Мартино, краще не сунься, куди не просять, — суворо просить Драгоманов, а тоді дістає із шухляди конверт і кидає на край столу. — Чула?