9.1

Чи пам’ятаю в цю мить бодай одну з настанов Олени Дмитрівни? Ані жодної. Після розмови з Гектором я нарешті второпала, що поспішно погодилась на пропозицію Драгоманова й тепер себе за це картаю. — Вона — моя єдина донька, — тим часом продовжує говорити на камеру татко. — Моя душа й найбільша цінність, яку я завжди оберігав і тому, зізнаюся, роками приховував нашу спорідненість. Зрозумійте, ми з дружиною бажали Мартинці щасливого дитинства. А для цього варто було зробити все, щоб донька не привертала увагу через мій статус. І от тепер, нарешті, можу сказати правду, адже дівчинка вже доросла, — здається можновладець зараз розрюмсається. 

Один із інтерв'юерів, котрі згуртувалися навколо Драгоманова, цікавиться, що саме має на увазі багатій. Більшість гостей уважно стежать за тим, що відбувається. 

— Мені майже п'ятдесят п’ять. Більше не відчуваю завзяття, як раніше. Зате маю досвід, який можу передати доньці, щоб у майбутньому було на кого залишити компанію. 

— Інокентію Владиславовичу, — встрягає інший інтерв’юер, чоловік атлетичної статури, — ще раніше ви запевняли, що жінка не здатна керувати, бо за своєю природою вона надто сентиментальна. Тож чи насправді вважаєте, що ваша донька впорається з вашими обовʼязками?

Драгоманов стискає вуста в посмішці й поволі киває.

— Гарне питання… Вам вдалося мене підловити! — підносить вказівний палець догори, і йому це вдається настільки театрально, що в мене складається враження, наче таточко грає за сценарієм. — Моя донька не лише освічена, але й мудра, тож я не маю сумніву, що вона обере собі за обранця чоловіка, який продовжить мою справу спільно з нею. А можливо, ще й виявиться гідним повністю взяти цей тягар на себе. Все-таки вести бізнес — справа відповідальна, і вона потребує холодного розуму та чоловічої рішучості. Я впевнений, що моя донька це розуміє. Вона у мене янгол, — Драгоманов підносить келих у мій бік і удає, що ним дзенькає об мій. 

Мені випромінювати радість не вдається. Навпаки — останні слова псевдобатька вразили до глибини душі. Те, що він озвучив, ми не обговорювали й це не було прописано в контракті. Ймовірно, Владиславович лише вимушено відповів про "мого обранця" на каверзне питання інтерв’юера. Але що, як ні? Що, як текст був завченим ще напередодні свята? Якщо так — то навіщо?

— Шкода, що у мене донька! — вигукує Антонов і огидно-хрипким голосом голосно сміється. 

Драгоманов підхоплює сміх, і знову вони удають друзів, як було на початку вечора. Утім, минулого разу чоловікам це вдавалося більш природно, а тепер їхні ядучі погляди спопеляють одне одного.

А донька Антонова, Каринка, що сидить біля свого батька не зводить погляд зі свого келиха. Помітно, що їй зовсім невесело. Навіть очей не підводить. Постійно шкребе нігтем об ніготь і швидко гойдає ногою, що закинута на іншу.

— Мама казала, я можу поїхати звідси в разі необхідності, — неголосно я кажу Драгоманову, обхопивши його лікоть.

 Наразі увага до його постаті стала менш помітною. Частина гостей зосередилася на екзотичних десертах, які виносять офіціанти, — яскраві витвори молекулярної кухні.

— Спочатку скажи кілька слів на камеру! — наказує Драгоманов. — Тільки зроби обличчя простішим. Що за невдоволена міна?!

Осяяний від вдалої реалізації свого плану татко тепер на очах стає похмурим.

— Боюся сказати зайве. Краще не ризикувати... — тихо пояснюю. — До речі, а навіщо ти сказав про обранця? Це було заплановано?

— Звісно, ні! — він осудливо хитає головою, а тоді озирається, когось шукаючи. — Загалом, я зрозумів: час забиратися. Гектора десь бачиш? 

Він лиш нещодавно стояв неподалік, але тепер просто зник. Нам із Драгомановим вдається його знайти надворі, коли той прямує з заднього двору ресторану. 

— Якого біса не береш слухавку?! — рикає Драгоманов. — Тут нас більше нічого не тримає. Додому!

Його керівник з безпеки прудко прямує до воріт, ступаючи рівно, наче нещодавно не вживав алкоголю. А поки ми з татком неквапливо рушаємо слідом, він тепер зосереджується на мені.

— Дитинко моя, камери чекали твоєї усмішки, і я — не менше! — він акцентує бровами, намагаючись викликати в мене відчуття провини. 

Це — ідеальна мить, щоб розповісти про свої побоювання, поки вони не переросли в страх. 

— Я хвилююся, щоб твої конкуренти мені не нашкодили. Все-таки поява спадкоємиці завадила їхнім планам.

Здається, Гектор нас чує, тому намагаюся себе не видати.

— Що за… ?! Марти-и-ино, хто навів тебе на такі безглузді думки?!

Згодом ми пришвидшуємо ходу. Чи то від прохолоди, чи від бентеги — я тремчу. Із закладу доноситься музика, яка переплітається зі стрекотінням цвіркунів.

— Послухай, у нас угода, і відступати пізно, — пояснює багатій. — Завдяки мені ти нічого не потребуватимеш, а завдяки тобі мою компанію більше ніхто не мріятиме прибрати до рук. А щодо ризиків… Це дурниці! Ти забагато випила вина…

Драгоманов відчиняє дверцята автомобіля, і Гектор, який сидить на задньому сидінні, спрямовує на мене погляд. Лише своєю присутністю він трохи вгамовує мій запал.

— Але тату! — моє звертання звучить награно.

— Сідай, Мартино, — він, вхопивши мене за лікоть, штовхає в автомобіль, до Гектора на заднє сидіння. А тоді просить незнайомого мені водія, що схожий на одного з  інтервʼюерів, вмикнути гучно музику. 

Дорогою мені доводиться мовчати. Зате є час обміркувати те, що турбує.

Може, дійсно останній келих вина був зайвим? Або не варто було брати близько до серця слова Гектора, який неабияк мене налякав?

Поки ми їдемо, я дивлюся лише у вікно. Темрява видається моторошною, немов у найтемніших куточках, куди не сягає світло, хтось причаївся. Схоже, це наслідки втоми. 

Я просто маю виспатися. І це добре, що незабаром матиму таку можливість, бо на адреналіні легко наробити дурниць. Ймовірно, про останню розмову з Драгомановим і поведінку в залі я навіть шкодуватиму завтра. Все-таки згідно з планом я мала сподобатися публіці — виглядати відкритою та люб’язною. Утім, зробила все навпаки. А все тому, що Гектор збив із пантелику! Навіть не знаю, на кого сердитися більше — на нього, на себе чи на Драгоманова, який все ж навряд чи до кінця зі мною відвертий.