9.

Завдяки високому зросту й атлетичній статурі Гектора неважко знайти. Помічаю його з келихом у руці за покерним столом.

— Вживаєш на роботі? — навмисно звертаюся на “ти”, щоб цього разу зав’язати більш дружню розмову. 

Я навіть дозволила собі поставити руку на його плече й грайливо усміхнутися. 

— Розповіси татку? — криво всміхається він у відповідь. 

Оскільки між нами мала відстань, я вловлюю від Гектора запах алкоголю. Отже, він вирішив сьогодні розслабитися, попри те, що знаходиться на роботі. І завдяки цьому чоловік сидить доволі невимушено.

— Ні, я вважаю за потрібне з тобою товаришувати. Вбачаю в цьому сенс.

— Що ж, спробуй, — він кидає виклик, і мені це подобається.

У цю мить гравцям роздають карти. Серед присутніх — лише чоловіки, біля двох з яких стоять вродливі супутниці. Поки Гектор заглядає до своїх карт, я ненав’язливо вивчаю гравців: їхні стильні костюми, випрасувані сорочки. Лише в декого — злегка здиблене волосся. Винуватець цьому, наімовірніше, — віскі, кілька пляшок якого стоїть на краю стола.

Я ніколи не грала в покер і не знаю правил, але і без цього спостерігати за виграшами та поразками чоловіків — захопливо. Під час гри Гектор інколи поглядає на мене, на що відповідаю усмішкою. Нарешті бачу цього чоловіка “живим”, бо до цього він нагадував бездушну каменюку. Зрештою навіть сідаю біля нього, зовсім близько, як близька подруга. Від цього, на диво, почуваюся комфортно.

— Ти, азартнику, вже багато програв? — невдовзі цікавлюся, коли удача від нього відвертається.

— Поки в мене не з’явилася помічниця, я весь час вигравав, — Гектор підводиться й усім гравцям дякує за гру. — Ходімо, Мартино. До речі, батько знає, що ти зі мною?

Я йду за ним, поки зрештою не сідаємо в кутку за малий квадратний столик, відгородженим від інших. 

— Він лиш прохав не залишати ресторан, тож дихати на мене важким духом немає причин. 

Гектор бовтає напій у келиху й лиш трохи надпиває.

— А ти не п’єш?

— Ні, — хитаю головою. — У цьому закладі напої не до мого смаку. 

— Надто дешеві?

Після питання Гектора не можу стримати усмішку. Нехай краще він так думає, ніж дізнається, що все навпаки. I love “Mikado” forever.

— До речі, я дивуюся тому, що Драгоманову так довго вдавалося тебе приховувати. Я роками знаю твою родину, і, чесно кажучи, навіть жодного разу не запідозрив, що подружжя має доньку. Це наштовхує на роздуми про те, що тут щось нечисто.

Від проникливого погляду Гектора стає задушливо. Особливо, коли він опускається в декольте. 

— Майже все життя я провела за кордоном, тож тут немає нічого дивного, — пояснюю, стискаючи шкіряний клатч міцніше. — Крім того, яка кому різниця до доньки Драгоманова?

Гектор спирається ліктями на коліна й опускає голову. Похитує нею, сміючись. 

— Мартино, Мартино… Краще б ти залишалася за тим кордоном. Життя в Лаф’єрі тобі не здасться солодким. 

— Чому це?

Посмішка Гектора видається загрозливою, з нотками іронії. Я все чекаю, коли цей чоловік промовить бодай слово, але він не підводить очей. Чорт би його побрав, я мушу дізнатися, що цей інтриган має на увазі! 

Схилившись до Гектора, хапаю його за підборіддя й змушую підвести голову. Погляди зустрічаються. У нього очі трохи темніші за мої, при тьмяному світлі нагадують штормове море, де зеленаві хвилі переходять у сірувату піну.

— Чому ти так сказав?! — запитую гучніше.

Гектор відхиляється — і моя рука падає від втрати опори. 

— Тому що у твого батька безпринципні конкуренти. Ти взагалі знаєш, скільки в Драгоманова охоронців?

— Бачу лише одного. І те — нетверезого. 

Гектор знову схиляє голову й посміюється.

— Мартино, я лише координую роботу охорони. 

— Вони присутні сьогодні на святі?

— Звісно. 

— Це означає, що я теж у безпеці?

Гектор спирається на спинку стільця й заперечно хитає головою, пояснюючи:

— Ні. Інокентій Владиславович не дав наказу дбати про твою безпеку. Дивно, правда ж? 

Тепер і мені кортить надпити з келиха Гектора. У горлі сухо, як в пустелі. 

— Значить, батько впевнений, що мені нічого не загрожує — от і все, — рвучко відхиляюся, ховаючи обличчя, щоб приховати збентеження.

— А от я в цьому не впевнений, Мартино. Гадаю, хтось із конкурентів Драгоманова спробує тебе позбутися. 

— Що ти верзеш?! — я реагую надто емоційно, чим все ж видаю свій стан.

— Так уже склалося, що тепер ти стоїш на шляху кількох бізнесменів, які хотіли викупити компанію Драгоманова. Хтось ще раніше пустив чутки, ніби Інокентій має намір продати компанію — і почалося… Одного разу навіть його самого підстрелили, коли той спростував брехню. Бо ж якщо якийсь поважний дядечко поставив собі за мету щось здобути, то діятиме за принципом: “мета виправдовує засоби”, хоч би що.

Я зриваюся на ноги, рішуче налаштована обговорити питання безпеки з Владиславовичем.

— Бачу, я налякав тебе, — важко видихає Гектор. — Це не входило в мої плани. Лиш хотів тебе попередити. 

— Дякую, — сухо відказую. — Ще побачимося. 

Обійшовши чудернацький світильник, я прудко направляюся до сходів. А за мить чую кроки, що швидко наближаються позаду.

— Що ти казатимеш батьку?! — голосно питає Гектор, коли спускаємося сходами.

— Не хвилюйся! Тебе це не торкнеться! — кидаю через плече, аби лиш цей чоловік дав спокій.

Однак позбутися його уваги не вдається.

— Мартино! — Гектор зупиняє мене, схопивши за плече, й рукою, що тепер лягає діагонально між грудьми, притискає до стіни, затягнутою бархатом. — Тільки роби заплановане без надмірних емоцій, гаразд?! 

Киваю, змусивши себе кілька разів глибоко вдихнути, що зробити важко, оскільки Гектор надто на мене тисне. Зате після цього чоловік нарешті забирає руку, причому різко, — і я, за інерцією, трохи схиляюся до нього. 

— Я поцікавлюся в тата, чи є привід боятися його ворогів, і попрошу про захист. Це все, — обіцяю, на критичній відстані вдивляючись в очі чоловіка.