8.

При вході в ресторан я сповільнюю ходу й, схопивши за край тканини над розрізом для ніжки, намагаюся потягнути сукню донизу. Здається, маю надто відвертий вигляд, особливо через глибоке декольте, яке, вочевидь, привертає увагу не менше, ніж навіть рожеве волосся.

— Чому зволікаєте? — запитує Гектор, наблизившись позаду настільки близько, що я чую його дихання.

— Йдіть перші.

Він одразу обходить мене, і, ховаючись за його широкою спиною, я нарешті наважуюся сміливіше податися вперед. При цьому намагаюся триматися гідно, як навчала Олена Дмитрівна: впевнена хода, легка усмішка, злегка задерте підборіддя. А кроки невеликі, щоб задавалося, немов то пливе лебідка.

Втім, хоч зовні я й намагаюся вдавати шляхетну панночку, себе нею не відчуваю. А з першим кроком у приміщення з високою стелею, де м’яко линуть мелодії грецької музики, ще й почуваюся дрібною комахою, що випадково потрапила в барліг хижаків. Манери та надмірні погляди гостей викликають огиду. Я ще з дитинства зневажала заможних людей, оскільки рідний батько запевняв, що серед них злодії та гульвіси. І лиш у юнацькому віці більшість теорій батька я поставила під сумнів, але досі не мала нагоди їх спростувати. 

Тепер мій світ змінюється — і я це відчуваю всім єством. Якщо раніше я міцно стояла на землі, хай і неродючій, тепер немов ступаю по тонкому льоду, який уже тріщить під ногами. Крізь нього вдається розгледіти оазис — та між нами прірва, а я боюся вільного падіння. Ще більше — розбитись, лиш торкнувшись прекрасного, так і не наситившись ним. Тож ще продовжую йти по кризі. Поки що. Адже рано чи пізно один із моїх кроків стане фатальним. 

— Зачекай… те! — прошу Гектора, хапаючи його за рукав. — Не залишайте мене, будь ласка. 

— Чого ви боїтесь? 

— Я тут нікого не знаю, — озвучую найлогічніший із можливих аргументів, хоча причин для тривоги у мене значно більше.

— Мартино, я знайду вашого батька й повернуся за вами. Поки що маєте нагоду розгледітися. 

Силуючи себе, я відпускаю цупку тканину чоловічого піджака — і вже за мить втрачаю цього чоловіка з виду. Тепер я наодинці з чужим світом. Тремчу через це, але разом із тим відчуваю допитливість щодо нього, як і раніше. 

У повітрі витає запах лаванди, розмарину та середземних спецій. Три стіни прикрашають картини панно, а до четвертої кріпиться рукомийник, що стоїть на декоративних колонах. Над ним, аж до стелі, намальовано Олімп, що в уяві переносить до світу, де панують боги, спостерігаючи за простими смертними. І якраз цими богами в моїх очах постають гості сьогоднішнього заходу. 

Коли проходжу під аркою до великої зали, передчуваю, що ось-ось опинюся в центрі уваги. Сподіваюся, Антонов затримується й наша з ним зустріч станеться не раніше, ніж знайду Драгоманова та Гектора. 

Кілька кроків вперед — і великий зал мов поглинає мене. Гамір від розмов, гучна музика, офіціанти пропонують із таць закуски з тигровими креветками.

Раптом по лівий бік від мене, мов із повітря, виринає працівник закладу, молодик із кучерявим чорнявим волоссям, і пропонує обрати один із келихів. З тонких посудин доноситься ледь чутний шипучий звук — бульбашки відриваються від дна й втрачають цілісність, діставшись меніска. Це нагадує, як я вирвалася з Валентійська й тепер, злетівши завдяки Драгоманову, можу втратити усе світле, що наразі ще є в тій Мартині, якою пишався рідний батько.

— Пригощайтеся, — пропонує офіціант, на що я заперечно хитаю головою. 

Він направляється до гостей неподалік, а я роззираюся й на власний подив не помічаю на собі жодного погляду. 

— Мартино! — несподівано за лікоть до себе підтягує Драгоманов, який підійшов ззаду. — Ходімо, привітаємо Антонова. Він щойно приїхав. 

Гектор стоїть неподалік від свого роботодавця, схрестивши руки на рівні паху. Це видає, що він — не гість. 

— Я бачила, ти давав інтерв’ю, — звертаюся до татка. — Отже, вже зізнався, що прийшов на свято з донькою? 

Ми прямуємо до стіни, де намальований Олімп.

— Зарано, але я пообіцяв незабаром сповістити приголомшливу новину. Це підігріє увагу інтерв’юерів, тож згодом цих “мух” тут буде ще більше. 

— О-ох… Я сподіваюся, мені не тицятимуть мікрофоном до писка…

— До писка?! — Драгоманов осудливо зазирає на мене й зморшки на його чолі стають глибшими. — Так висловлюється моя інтелігентна донька?!

— До рота, — виправляюся, коли зупиняємося. 

Попереду гості вітають поважного чоловіка у вишуканому картатому костюмі. Він — у бездоганно випрасуваній сорочці, жилеті й штанях, що ідеально пасують до його статури. Туфлі з видовженими носками начищені до дзеркального блиску.

Аристократизм, що струменіє від його оточення, просочується в кожен куточок кімнати. І я — вже частина цього дійства, від чого просто з душі верне. Але я намагаюся боротися із цим відчуттям, адже раціонального підґрунтя для нього немає. Підозрюю, справа лише у вкорінених установках, закладеними благочестивим батьком.

Коли винуватець свята помічає Драгоманова, жестом показує гостям попереду розійтися. 

— Інокентію, я приємно здивований твоєю присутністю, — погляд Антонова ковзає по мені, коли той наближається.

Драгоманов робить крок йому назустріч.

— Дмитре, я не міг пропустити твоє свято. Сподіваюся, ти оцінив привілейований дарунок, який я надіслав тобі ще зранку. 

— Коньяк із півстолітньою витримкою? Так, це був чудовий подарунок, однак він не зрівняється з твоєю присутністю на святі. 

Обоє чоловіків усміхаються, стиснувши губи. Від їхніх “люб’язностей” навіть деякі гості посміюються в той час, як оператор навіщось усе фільмує.

— Припини, Дмитре. Забагато честі, — гигоче Драгоманов.

— Як інакше, Інокентію? Ким би ми були одне без одного? — здається, цього разу Антонов сміється щиро, ще й при цьому ляскає по плечу свого ворога. 

Якби я не знала, що чоловіки — конкуренти, вирішила б, що вони — товариші.