7.

Залишивши авто, Драгоманов набуває більш привітного вигляду – навіть зморшки на його чолі розгладжуються. Очевидно, зміна настрою пов’язана з тим, що поруч, біля ряду автівок, стоять інші гості сьогоднішнього заходу: жінки в розкішних сукнях, а чоловіки – в костюмах. До когось із них він киває, вітаючись.

— До речі, а що святкуватимемо? — питаю батька, коли неквапливо прямуємо до ресторану, ступаючи м’яким полотном червоної доріжки.

— А хіба Олена тобі не сказала? Сьогодні день народження мого ненависного конкурента.

— Антонова? — припускаю, адже це прізвище одразу випливає в пам’яті.

Інокентій Владиславович зводить брови й швидко оглядає мене з голови до п’ят.

— Та-ак... Щось чула про нього?

У відповідь хитаючи головою з боку на бік, я не помічаю, як роблю крок ближче до куща. Світло-зелена лапата гілка торкається моєї щоки, змушуючи зморщити ніс і шпарко відхилитися.

— Зосередься, Мартино! Ми ВЖЕ привернули погляди сторонніх, і вони вкрай допитливі!  

Я розслабляю обличчя й тепер пильно дивлюся поперед себе, де доріжка проходить між центральними колонами. Уваги до нас поки що не помічаю, але якщо Драгоманов правий, то, ймовірно, мене сприймають як коханку власника “OmniTrade Global”. Що може бути гірше?

— Треба зауважити, це дуже дивно, що той конкурент вас... тобто тебе запросив на свято. Хіба ні? — зазираю батькові в очі.

— А хто тобі сказав, що мене запросили? — пирхає Драгоманов, після чого запихає руки в кишені і єхидно посміюється — його пика поступово червоніє. Щось призводить цього чоловіка в захват, і я вже здогадуюся що саме. 

— Ми сюди прийшли без запрошення, так? Щоб зіпсувати свято? — виразом обличчя я даю зрозуміти, що це не схвалюю.

Однак посмішка на обличчі Драгоманова, немов заклякла. Завдяки їй цього чоловіка ототожнюю з самим дияволом, який націлений збити мене зі шляху, ще й наробити лиха “моїми ж руками”.

— Так, Мартино, я хочу розбавити веселу атмосферу свята, — киває Драгоманов. — Так уже вийшло, що Антонов давно мріє прибрати до рук мою компанію, а коли дізнається, що в мене є спадкоємиця, нарешті поховає свій намір. Тримайся поруч. 

— Про це не хвилюйся: об’єкт ненависті винуватця свята бажає залишатися в безпеці.

— Гарна дівчинка. 

Коли Гектор до нас наближається ззаду, Інокентій Владиславович примовкає. Випадковість чи відповідальний за безпеку татка таки не знає про те, хто я насправді і яка моя роль? Про всякий випадок вирішую при ньому й надалі удавати доньку Драгоманова. Крім того, ми вже наблизилися до входу в ресторан, де спілкуються гості, що скупчилися в кілька невеликих компаній.

Драгоманов вітається з двома чоловіками, міцно тиснучи руки кожному з них. Чи то вони товаришують, чи то силою стискання показують перевагу одне над одним. А ми з Гектором оминаємо найвіддаленішу компанію й зупиняємося за розлогим кущем, що тягнеться вгору. Він частково нас закриває від поглядів усіх присутніх на подвір’ї. 

Від мовчанки мені ніяково, але про що говорити з Гектором не знаю. Крім того, його насуплений вигляд не надто спонукає до розмови.

— Комусь може видатись дивним, що ми не спілкуємося, — все-таки згодом я зауважую, схрестивши руки. — Вам так не здається?

На мить його брови “підстрибують”. Я встигаю це помітити, але трактувати міміку не вдається.

— Ви можете говорити, Мартино.

— Дякую, — сміюся від очевидності сказаного. — Користуючись нагодою, хочу  поцікавитися, як довго ви працюєте на… мого батька?

— Кілька років, — миттєва відповідь. 

— Тож добре його знаєте, — констатую вголос. — А яким… можете його описати?

Гектор зсуває брови і його погляд звисока — не через намір образити, а завдяки високому зросту — змушує себе відчути дурепою. Питання дійсно може видатися безглуздим, але мені кортить якнайбільше дізнатися про особу, яка за документами тепер дійсно мій батько.

— Навряд чи я маю право щось розповідати про свого роботодавця. 

— А ви не вдавайтеся в подробиці, — ступаю на крок ближче до цього громили. — Нам необхідно про щось розмовляти, щоб не привертати увагу гостей. Заради бога, тільки не мовчіть, Гекторе.

Чоловік швидким поглядом оцінює обшир подвір’я попереду себе й ненадовго стискає губи, після чого неохоче пояснює:

— Ваш батько — людина, яку я поважаю. Він принциповий і цілеспрямований, а в поєднанні з притупленою емпатією, ці риси допомагають Інокентію Владиславовичу приймати правильні рішення.

— Ви сказали “з притупленою емпатією”? Тобто… вам здається, що йому не властиве співпереживання?

— Мартино, я не так сказав. Насправді я не все знаю про Інокентія Владиславовича.

— Я зрозуміла, дякую, — люб’язно усміхаюся, хоча в цю мить роблю невтішні висновки про свого нового татка. — А про мене він вам багато розповідав? 

Гектор відвертається, щоб уникнути питання. 

— Мартино… 

— Прошу вибачення за свою допитливість. Ви ж здогадуєтеся, що раніше я рідко спілкувалася з татом. Можливо, щось знаєте про це?

— Ні, — впевнено відповідає Гектор, дивлячись увесь час у далечінь. — Інокентій Владиславович про вас нічого не розповідав, а з Оленою Дмитрівною мені рідко доводиться спілкуватися. 

Здається, Гектор лиш на мить спрямовує погляд до входу ресторану, але зрештою не відвертається. Навіть очі мружить. Це змушує мене також повернутися в той бік. І що бачу? Відеокамеру, спрямовану на Драгоманова. А ще інтерв’юера, який при вході до ресторану тримає біля тонких вуст мого татка мікрофон.

Бо-оже мій… Я різко відвертаюся від них і тильною стороною долоні накриваю щоку, які палає. Усвідомлення, що моє життя змінюється просто зараз, збиває дихання. Зате тепер, вперше за останні кілька хвилин, Гектор пильно вдивляється до мого обличчя.

— Що вас бентежить? — питає він, хоча наразі допитливість цього чоловіка недоречна.

— Ви знали, що сьогодні тато привселюдно назве мене своєю донькою?