6.

З першим кроком на вулицю вітер розвиває волосся, закидаючи яскраві пасма на обличчя. Доводиться примружитися, але навіть крізь щілинки очей помічаю знайомий автомобіль — Toyota Land Cruiser.

Вікно позашляховика враз опускається, коли я наближаюся, і керівник служби безпеки мого псевдотатуся киває, запрошуючи мене сісти всередину.

— Добрий вечір, — коротко вітаюся й принишкло чекаю, коли рушимо з місця.

— Добрий.

Оскільки сиджу на задньому сидінні, бачу лише рукав Гектора, костюм якого обтягує міцні м’язи плеча. А ще частину шиї, якою тягнеться звивисте татуювання, і бездоганно поголену скроню, частково прикриту волоссям, що спадає з потилиці.

— Мартино, бачу, ви ще не готові вирушити до ресторану. Нам треба заїхати до вашої квартири?

— Так, Гекторе. Обов’язково.

Мотор реве гучніше — і ми з перевищеною швидкістю виїжджаємо на головну дорогу міста. Певно, запізнюємося. А поки маневруємо між іншими автівками, я цікавлюся:

— Мій батько наказав ВАМ усюди мене возити?

Понурий погляд у дзеркалі змушує мене пошкодувати про запитання. А в поєднанні з кремезним виглядом Гектора він узагалі лякає. 

— Лише цього разу, Мартино.

До будинку їдемо в тиші, яка тисне на скроні. Тоді на пів години залишаю автомобіль, а повертаюся в чорній елегантній сукні, блискітки на якій мерехтять, варто лише світлу торкнутися тканини. Казкове зоряне небо — перше, що спало мені на думку, коли я вперше побачила цю сукню на вітрині. Її напівпрозорі рукави-буфи додають образу легкості, створюючи ефект повітряності, якому не заважають довгі рукавиці. А доповнює вбрання стильний шкіряний клатч, що ідеально пасує до босоніжок на підборах.

— Поїхали, — кажу з поважним виглядом, поклавши одну одну руку на іншу.

Вперше в житті я почуваюся королевою й відчуваю бажання поводитися інакше, невластиво мені — дещо надмірно.

Доводиться із зусиллям відганяти думки, які зрештою можуть змінити моє мислення цілком, і повсякчас нагадувати собі, що я лише тимчасово граю роль доньки Драгоманова. Для цього згадую слова рідного батька про ціну розкоші й розумію: за будь-яких обставин я маю залишатися простою дівчиною з Валентійська. Маю боротися зі спокусами й владою, які дають гроші. Бо ж вони здатні призвести до почорніння душі, яку потім майже неможливо відбілити.

Мій тато був благочестивий. Скільки знаю його — ніколи не грішив. Пам’ятаю, як змалечку читав мені Біблію, але наразі побожною себе назвати не можу. Запитайте мене — чому? 

Першим приводом став вчинок мами. Вона просто залишила нас. Мене! Це найбільше розчарування, яке мені взагалі доводилося пережити. Другий фактор — всі прояви несправедливості у світі, яким ніхто не здатен протистояти. Їх помічаю все більше. А віднедавна з’явилося ще третє — це прагнення пізнати життя, досі незвідане мною. Я напевно знаю, що в ньому багато спокус. Навіть те, що я погодилася удавати доньку Драгоманова, — ніщо інше, як брехня, яка зрештою ще глибше затягне у безодню хаоса. І все ж я вже не відступлю.

Водночас боюся майбутнього, але відчуваю допитливість щодо нього. Хай там як, а я певний час житиму по-новому, якщо вже випав такий шанс. Ймовірно, крім брехні, пізнаю й інші гріхи, але при цьому намагатимуся залишатися гідною дочкою свого рідного батька. Ходитиму по межі, але не перейду її. І допоки щоразу молюся перед сном, пам’ятатиму: віра в моєму серці остаточно не згасла, хай навіть ледве жевріє.

Як тільки Гектор гальмує біля будинку свого роботодавця, до нас виходить Інокентій Владиславович у чорному костюмі. Його масивні золоті запонки я помічаю ще до того, як він наблизився до позашляховика.

Олена Дмитрівна невідступно слідувала за чоловіком, проте її фігура з’явилася з-за його широких плечей не одразу. З ввічливості я вирішила вийти з автівки й привітатися.

— Як настрій, люба? — першочергово запитує вона, коли її чоловік уже примощується на передньому сидінні позашляховика.

— Хвилююся. 

— На це не зважай. Ти краще, Мартинко, не забувай: спина рівна, голос упевнений, — її рука лагідно торкається моєї спини. — Ти вже не дівчинка з Валентійська.

Слова псевдоматері змусили мене обернутися, щоб впевнитися, що Гектор нас не чує. Автівка закрита. Вікна підняті.

— Так, я пам’ятаю. А ви не поїдете на захід? — розглядаю її вільну домашню кофту з декоративним ремінцем.

— Мені не до вподоби бути в центрі уваги. Якщо тобі теж стане нестерпно, пам’ятай: у будь-яку мить можеш піти зі свята.

Вікно біля Гектора спускається й Драгоманов роздратовано гаркає:

— Досить настанов! Ми запізнюємося!

Олена машинально відступає від автівки, а тоді, ледь розтягнувши губи в усмішці, майже беззвучно каже мені:

— Успіху тобі, дитинко.

Але вже за мить, коли я дивлюся на неї з автівки, її обличчя виглядає серйозним.

Як тільки автомобіль рушає, я відчуваю себе вразливою та беззахисною. Між нами з Драгомановим домовленість, прописана до деталей, але я все одно не можу позбутися недовіри до цього чоловіка. 

Їдемо недовго, доки Гектор не звертає до величезних відчинених воріт. Коли авто зупиняється, мені вдалося краще роздивитися територію з насадженнями. Зокрема кущі заввишки з людину, поміж яких тягнеться червона доріжка. Вона веде просто до ресторану з архітектурою в грецькому стилі, де при вході вишикувалися величні колони й загалом вигляд будівлі просочений духом античності.

— Залиш нас! — наказує Драгоманов водієві.

Керівник служби безпеки виходить із машини. Перед розмовою з поважним Інокентієм я стискаю кулаки на колінах. Відтоді як Драгоманов сів у авто, моя впевненість зникла без сліду.

Багатій нишпорить рукою в портфелі, перебираючи папери, а потім простягає мені тонкий органайзер із документацію.

— Це що? — несміливо беру його до рук.

Коли дістаю папери — мої очі розширюються від оторопіння. У руках тримаю свідоцтво про народження Драгоманової Мартини Інокентіївни, а разом із ним — паспорт і ще кілька обов’язкових для кожного громадянина документів.