5.1

Цілий день до зустрічі з Ніколасом я провела, сидячи на ліжку в спробах прийняти нову себе. Чи вдалося хоч трохи? Ні. Підбадьорювало лише те, що шанс відчути життя в яскравіших барвах випав саме мені, і для цього не довелося ні гарувати, як загнаний кінь, ні — господи, пробач! — лягати в ліжко до місцевого можновладця. Звісно, у планах було перше, але тепер усе значно спростилося. Лише маю прийняти подарунок долі, а для цього необхідно запхати свою скромність у “те саме місце”, як повсякчас повчала матір.

Я навіть по обіді хотіла їй зателефонувати, бо, ймовірно, вперше в житті ця жінка мною пишалася б. Утім, з гіркотою проковтнула бажання набрати номер, адже ще раніше пообіцяла собі не сподіватися на те, що мама радітиме своїй доньці та її успіхам. Цього я чекала надто довго, особливо після її розлучення з батьком. Однак реалії виявилися іншими, і я із цим давно змирилася. А знову плекати надію на покращення наших стосунків означало б виявити слабкість і зрештою вкотре розчаруватися.

Коли я, викупана допитливими поглядами зустрічних пішоходів, нарешті входжу до салону, у гостьовій зоні мене вітає незнайома працівниця — жінка з бездоганним пучком, з якого не вибивається жодна волосина.

— Добрий день… — роздумую, чи не доречніше сказати «добрий вечір», бо хоч уже вісімнадцята година, надворі ще світло. Літо все-таки.

— Будь ласка, назвіть своє прізвище, — глибоким, оксамитовим голосом просить працівниця за стійкою.

У відповідь гордовито, наскільки вдається, відповідаю:

— Драгоманова.

Коли ж мене просять зачекати на диванчику, повагом рушаю до нього, тримаючи спину рівно, як вчила Олена Дмитрівна. Таким чином я вже починаю входити в роль, щоб на світському заході невластива мені поведінка виглядала природно.

Незабаром у арці навпроти з’являється Ніколас. Він не прямує в мій бік, а лише проходить із одного кінця залу в інший, тицьнувши на мене пальцем.

— Це що за діамант у короні Всесвіту?!

Його питання прозвучало настільки голосно, що з двох зал до мене визирнули працівники, а жінка за стійкою усміхнулася.

Я потуплюю погляд і стискаю кулаки на колінах. Лише за кілька хвилин можу розслабитися, однак тепер Ніколас йде в зворотному напрямку, голосно запитуючи:

— Неземна королева зачекає на мене ще кілька хвилин?!

Не чекаючи відповіді, він миттєво зникає з виду, і я знову відчуваю, як напружується кожен м’яз тіла. Та що там? Від ніяковості стискається кожна клітинка. А коли стиліст нарешті знаходить для мене час, жестом показує на сходи й з природженою харизмою каже:

— Підводьтеся, ваша високосте, і зробіть ласку — освятіть своєю присутністю ще й другий поверх.

— Ніколасе, досить. Мені не потрібен психолог, — підводжусь.

— Справді? — він настільки високо зводить брови, що вони от-от злетять над лобом, як у героїв мультфільмів.

— Чи вам ще й за це заплатив мій… татко?

— О-ой… Ображаєш мене, лапко. А я ледь тобі не запропонував каву з карамельками.

Наступну годину кісточки безперестанку лоскотали моє обличчя. І, звісно, не обійшлося без компліментів, на які під кінець я вже навіть не реагувала.

Раптом у залу, немов вихор, вривається жінка, підбори якої настільки гучно стукають об підлогу, що, певно, залишають подряпини. Вона підходить до дзеркала й ефектно розпушує свій платиновий блонд, і лиш тепер я маю змогу побачити, що вона приблизно того ж віку, що Нік. Згодом наша “гостя” повертається до мене зі зверхнім виглядом і видає:

— Губи на тон — темнішим, тіні в зовнішніх куточках — світлішим.

І вона так само стрімко залишає залу, що нас із Ніком навіть торкається легкий вітерець.

Я повертаюся до стиліста, наморщивши лоба, щоб запитати, що це, в біса, було, однак він дивиться їй услід із захватом. Господи, навіть дихає глибше. Що це означає?

— Моя дружина, — гордовито пояснює стиліст, наче до нас, земних, щойно спустилася Афродіта.

Мені доводиться миттєво припинити гримасувати, щоб не видатися нечемною, а ще приховати приголомшення, оскільки підозрювала, що цей дивак нетрадиційної орієнтації. Зрештою вкотре роблю висновок, що Лаф’єра — це окремий світ дивних людей, в оточення яких я не вписуюся. 

Тим часом завдяки роботі Ніка мій вигляд набуває ефектності та витонченості. Тіні — смокі-айс, стрілки — з легким підйомом і помада — глубоких винних відтінків.

— Тобі подобається? — Нік киває до дзеркала й, схрестивши свої ноги та склавши руки в замок, чекає на відповідь.

Я лиш сміюся вголос, цікавлячись:

— Ви намагаєтеся примусити зробити собі комплімент?

— Ймовірно, так, — Нік шпарко поправляє на шиї жовтогарячу хустинку. — дО Речі, сподіваюся, ти здогадаєшся вдягти чорну елегантну сукню, до якої в комплекті йдуть довгі рукавиці. Ми купували її на другому поверсі в “Люстро”.

— Ту, що з глибоким декольте? — зсуваю брови.

— Так-так, — Нік прямує в лаунж-зону, де розлого лягає на чорно-білий диванчик і закидає ногу на ногу. — Ти ж не хочеш, щоб волосся привертало увагу? Тож нехай усі до… “бюста” заглядають, — тягнеться до журналу й вдає, що дуже зайнятий.

Не важко здогадатися, що він так із мене кепкує, але байдуже. Хай там як, а я рада, що цей добродій з’явився в моєму житті. Ще ніколи раніше мені не щастило зустрічати людей, настільки відкритих і легких у спілкуванні.

***

Уже скоро Драгоманов проголосить Мартину донькою, і дівчинка второпає, що прозорість угоди лиш ілюзія. Мені нетерпиться випустити на ринг наших спокусників. Гадаю, ви, мої шалені читачі, також на них зачекалися. 

Зробіть мені приємність - поставте "❤️" на головній сторінці книги, щоб ще більше читачів платформи дізналися про книгу.