5.

Завдяки новому образу я почуваюся неперевершено. Подовжений оверсайз-піджак графітового кольору з чіткою лінією плечей. Під ним — білосніжний шовковий топ із драпіруванням. Штани — вузькі класичні. Взуття — лаконічні човники. У такому вбранні навіть хода змінюється: стає впевненою, граційною. Але дещо таки порушує відчуття душевної рівноваги — зачіска, а точніше її яскравий колір.

Скільки часу повинно пройти, перш ніж я звикну до рожевого волосся? Дорогою до салону краси мене не полишає відчуття, що всі зустрічні пішоходи тільки й роблять, що витріщаються, засуджуючи. Від безглуздих маніакальних думок ніяк не вдається позбутися, тож зрештою доводиться пришвидшити ходу, аби якнайшвидше заховатися від людських поглядів.

З першим кроком у "Reborn Studio" напруга відпускає. Від ефектної дівчини з червонястим чубом, що всміхається мені ще здалеку, осуду чекати не варто.

— Вітаємо в нашому салоні преміум-класу, — чую завчену фразу, однак після неї працівниця ще додає: — Мартино Інокентіївно, вас чекають у залі, що праворуч.

— Дякую… — відказую розгублено.

Вона сказала “Інокентіївна”, і це збіса незвично, адже насправді я — Денисівна. Дякувати Богу, хоч цього разу я вчасно прикусила язика й не виправила дівчину.

Світлий зал відрізняється від уже знайомого мені, що на другому поверсі. Тут приміщення розраховане на кількох клієнтів, і, відповідно, працюють кілька майстрів одночасно. Та, на жаль, серед них не бачу того самого екстравагантного стиліста Ніколаса.

— Доброго ранку, — звертаюся до перукарки, що чудернацьким гігантським феном сушить волосся клієнтки. Складається враження, що ту нещасну зараз просто видує у вікно. — Я шукаю Ніколаса. Він обіцяв, що відсьогодні мене навчатимуть основам візажу.

Жінка в обтислому коричневому фартуху вітається, вільною рукою поправляючи пелерину клієнтки.

— Одну хвилинку, — зрештою просить зачекати, після чого кличе когось на ім’я Елеонора.

Згодом із кімнати, що неподалік, визирає ще одна працівниця й жестом запрошує до себе.

— Перепрошую, а Ніколаса на роботі немає? — запитую, оглядаючи невелике приміщення, де на низьких шафках стоять манекени для зачісок.

— Поки що ні. Ви сідайте, Мартино, — жінка в піджаку, схожому на мій, показує на стілець біля столу й, коли сідає сама, обома руками легко пригладжує свої кучері. — Можу звертатися за ім’ям, так?

— Без проблем. Так навіть краще, — судомно киваю, оглядаючи її витончений кулончик, дрібне каміння на якому такого ж сіро-блакитного кольору, як очі жінки.

— Гаразд. Перейдемо одразу до суті: теорії навчаю я — Елеонора, — вона тицяє на свій бейджик. — А Нік, якщо матиме час, працюватиме з вами на практиці. Це ж не проблема?

У відповідь хитаю головою з боку на бік.

— От і добре, — м’яка усмішка жінки привертає увагу, а тоді вона стежить за моїми пальцями, що міцно стискають ремінець сумки. — Ви не хвилюйтеся. Я давно працюю в цій сфері. Крім того, вам, Мартино, гарантую індивідуальний підхід. Обіцяю, що не розчаруєтесь.

До своєї персони я відчуваю повагу, яку, як гадаю, ще нічим не заслужила. Навіть під час лекції про будову, типи шкіри та колористику, відчуваю, як Елеонора хвилюється, чи все мені зрозуміло. І від такого ставлення лише постійно ніяковію. Некомфортно. І що більше жінка “кланяється”, тим більше палають мої щоки.

— На сьогодні все, — чую за годину, яка здалася вічністю. — Сподіваюся, завтра о восьмій продовжимо. Маєте питання?

— Ні. Тобто питань нема, але обов’язково продовжимо. Тільки прошу, — ставлю руку на груди й дивлюся на працівницю щенячим поглядом, — ставтеся до мене простіше.

— Простіше? — вона зводить брови.

— Тобто… без надмірної пошани.

Елеонора киває, але вигляд у неї залишається спантеличеним навіть тоді, коли ми вже прощаємося.

Але хіба багато прошу? Все ж незвично, що мене хтось звеличує, ще й звертається на “ви”. Я ж виросла серед простих смертних, тож таке ставлення щось із розряду “занадто”. Крім того, мені бридко почуватися вельможею, адже поголівно вважаю їх самозакоханими й пропащими. А я не можу собі дозволити впасти так низько, хай навіть Драгоманов бозна-як представляє мене спільноті й одягає в фірмовий одяг. 

Часто згадую, як батько повчав, що нахаби багатії щастя не знають, і пишався, що його донька — скромна та чесна. А це багато для мене важить. Ще й пам’ятаю, як перед смертю він просив не втрачати чеснот, тож так тому й бути.

Перед тим як залишити заклад, доля все ж зводить мене з Ніколасом. І хоч я вже не сподівалася на це, неабияк зраділа, побачивши знайоме обличчя.

— Боже! Що за королева?! — він ще більше підсилює моє відчуття значущості, змушуючи важко видихнути.

— Припиніть, прошу.

— А яке маю право? Лапко, ти заслуговуєш найкращих компліментів, а тим паче після перевтілення, — запевняє він, але, помітивши мій насуплений вигляд, цікавиться: — Та-а-ак… Що в нас із настроєм? Перший день навчання пройшов невдало?

— Ні-ні! Із цим усе гаразд. Просто… я не почуваюся Драгомановою, — прізвище вимовляю пошепки. — Розумію, що донька Інокентія Владиславовича має випромінювати впевненість, а то й навіть зухвалість, але я… не здатна на це. Ще й волосся привертає стільки уваги, що не хочеться показуватися серед людей. Вибачте… — потуплюю погляд. — Не хочу вас образити, але… можете мене перефарбувати в русявий?

Стиліст очманіло мене оглядає.

— Може, ти взагалі хочеш повернутися до звичного образу? — чемно уточнює.

— А це можливо? Було б чудово! Мені й без змін у зовнішності в нових обставинах буде нелегко, а тут усе накладається одне на одне. Розумієте? Виявилося, я не готова до цього.

— Що ж, гаразд. Поїхали, заюсенько.

Ніколас швидко прямує до виходу, і я ледве встигаю його наздогнати.

— Перепрошую, а куди ви мене повезете? — метушливо цікавлюся.

— На смітник шукати твій улюблений костюм.