4.

Моє життя поступово змінюється. Новий стиль, статус… Навіть відчуваю себе інакше — більш вишуканою. А це тільки початок. Чого ж чекати далі? 

Коли під’їжджаю до будинку так званого батька, охоплює хвилювання. Щось підказує: на сьогодні веселощі закінчилися.

Домашня робітниця одразу відчиняє мені, наче тільки й чекала мого приїзду. І з першим кроком у вітальню, де відпочиває подружжя, мене оглядають, немов експонат. Навіть довше, ніж учора. Неприємне відчуття.

— Добрий вечір, — промовляю, після чого знову надовго западає тиша.

— Непогано, — Інокентій Владиславович повертається до дружини. — Що скажеш, люба?

Вона перекидає чорне розкішне волосся на інший бік і куштує виноградинку.

— Ніколас — найкращий у своїй справі. Я казала про це.

Драгоманов знову спрямовує на мене погляд і повідомляє наказним тоном:

— Мартино, так ти маєш виглядати завжди, — наказним тоном каже Драгоманов. — І навіть якщо поруч нікого немає, маєш звертатися до мене як до батька. Затям це.

— Добре, тату.

— Сідай... І ось тобі презент, — Драгоманов неквапливо бере зі стільниці ключі й простягає мені. — Поки що житимеш у цій квартирі.

Стискаю в пальцях золотистий холодний метал, не в силі стримати усмішку.

— Я неймовірно вдячна вам за все, — притискаю ключі до грудей. — Обіцяю, що не розчарую.

— Сподіваюся, — він дивиться на мене спідлоба. — А зараз тобі “матінка” розповість про світський захід, куди завтра вирушимо. Там я й похизуюся, яка маю дорослу доньку.

— Уже завтра? — закушую губу.

— Однак хочу тебе попередити: якщо ти втнеш якусь дурницю — завтра чи в майбутньому… — тон Драгоманова набуває загрозливих ноток. — Пошкодуєш, що підписала контракт. Чула?

— Я не порушу жодного пункту!

— Тоді… гарного вечора, — перш ніж рушити на вихід, Інокентій Владиславович спрямовує погляд на дружину й вона з покірністю йому киває.

Здається, у стосунках цих людей чітко визначені ролі: один — беззаперечний лідер, а другий — той, хто мовчки приймає його волю й кориться. Крім того, коли вони перебувають у одному просторі, присутність Олени навіть не відчувається. І от тепер, коли ми з нею залишаємося наодинці, я маю намір отримати відповіді, які не наважилась поставити Драгоманову.

— Перепрошую, а що мав на увазі ваш чоловік, коли казав, що я шкодуватиму, якщо порушу домовленість? — тепер мене неабияк непокоїть це питання.

— Не бери до уваги, Мартинко. Мій чоловік доволі сильно хвилюється, щоб через тебе не постраждала його репутація — от і все.

— Але ж я не дурепа, щоб усе навмисно паскудити. 

— Тоді проблемне буде. Особливо, якщо уникатимеш його конкурентів. 

— Гаразд, — киваю з розумінням. — А щодо конкурентів… — згадую розмову між менеджеркою Таєю та Драгомановим. — Хто такий Антонюк? Я випадково почула, як ваш чоловік говорив про нього, наче той чимось загрожує.

Жінка потуплює погляд — і світло в її очах вмить згасає.

— Це головний конкурент мого чоловіка. Однак ти з ним навряд чи перетинатимешся. Принаймні… на це сподіваюся. Краще перейдемо до важливого, — дружина власника компанії знову набуває привітного вигляду. — Я сьогодні маю навчити тебе манер поведінки та розмови, якої від тебе завтра очікуватиме Інокентій. Завтра твоя постать зацікавить інтерв’юерів, тож маєш тримати обличчя гідно й не бовкнути зайвого.

Олена Дмитрівна проводить лекцію, яку я пильно слухаю, смакуючи соковитий персик. І певно, якби на місці моєї вчительки був хтось інший, під кінець навчання я вимкнулася б від перевтоми через обсяг інформації. Однак пані Олена — природжена викладачка — пояснює доступно й влучно. При цьому виявляє лагідність та уважність. 

Слухаючи настанови, побічно роздумую, що їй завадило народити чоловіку спадкоємця. Сучасна медицина пропонує різні способи завести малюка, навіть якщо здоров’я не дозволяє цього зробити природним шляхом. Утім, чому це має мене хвилювати?

— А тепер перейдемо до практики, — Олена Дмитрівна ніжно усміхається.

Якщо до цього вона показувала й пояснювала, як правильно сидіти, жестикулювати, поводитися за столом і ще багато всього, тепер ми тренуємо поставу, голос і навіть погляд. До цього дня я навіть не усвідомлювала, наскільки важко читати уривок із книги перед дзеркалом, при цьому артикулюючи. Загалом, над інтонацією, дикцією та впевненістю в голосі нам доводиться працювати щонайменше годину. І лише після цього мені, наостанок нагодованій млинцями з лососем і крем-сиром, нарешті викликають таксі.

— Скажіть… мамо, — звертання промовляю через силу. — Чи є привід мені хвилюватися, поставши в образі вашої із чоловіком доньки? — питаю, коли маю сідати в авто.

Олена Дмитрівна, що вийшла мене провести у своєму домашньому кімоно, зітхає.

— Мартинко, просто не підпускай до себе людей з оточення Інокентія. Я вже казала про це. І, до речі… дарма ти виявила ініціативу працювати в компанії мого чоловіка. Дехто може бачити в тобі ворога.

Я мовчки дивлюся на жінку, роздумуючи, чи мала вона на увазі когось конкретного. Однак вголос більше нічого запитати не наважуюся.

— Дякую вам за навчання та поради. Доброї ночі вам… мамо.

Олена Дмитрівна на мить усміхається й повертається в будинок. А дорогою мене довго не залишає відчуття, що ця жінка намагалася про щось попередити. Однак, можливо, я надто втомилася, тому й драматизую? Я ж уважно читала контракт, і досі жоден пункт у мене не викликав питань.

***

Ранок у просторій двокімнатній квартирі відчувається по-новому. Потягуюся, солодко усміхнувшись, і одразу підводжуся, щоб детальніше оглянути своє нове, хоч і тимчасове, житло.

З першим кроком ноги одразу ж занурюються в м’який ворс килима. Загалом спальня видається затишною. Зокрема, я радію великому ліжку з шовковою постільною білизною та відокремленій гардеробній, де вражають дзеркала в повний зріст і підсвітка.