3.

Уночі я повернулася до своєї гуртожитської кімнати окрилена й щаслива. Усмішка не сходила з обличчя весь час, поки я їхала в таксі з іншого кінця міста. Ще й заснути довго не вдавалося — все уявляла, як тепер складатиметься моє життя і що зроблю з того, на що раніше не вистачало часу, можливостей і фінансів. Навіть вирішила скласти список бажань.

І от тепер, коли прокинулася о десятій ранку, перше, що роблю, — вириваю аркуш із зошита й знаходжу в сумці ручку.

Отже… Я вже давно мріяла закінчити курси візажу. Всі мої спроби навчитися фарбуватися нагадували незграбне тицяння пензлів у власне обличчя, яке згодом могло б надихнути Едварда Мунка на створення картини "Крик-2".

Ще було б непогано закінчити кулінарні курси, бо колись мені таки закортить смачно нагодувати свого обранця, а десять варіацій приготування яєць здивують хіба що закоренілого апатрида.

Що ще? Роздумую, покусуючи ковпачок ручки. Сходжу в театр, оперу. Відвідаю виставку й галерею… Тим паче, це відповідає одному з пунктів контракту про окультурення, та і я зовсім не проти провести час саме так.

Моє захопливе заняття перериває рингтон мобільного.

— Слухаю, — щось підказує, що цей дзвінок доленосний.

— Мартино, — упізнаю голос Інокентія Владиславовича. — Це твій… татко.

У мені все терпне.

— Доброго ранку. Так, я вас упізнала.

— “Вас?” Гадаю, нам доречніше звертатися одне до одного на “ти”. А ще в моїй присутності маєш поводитися більш розслаблено. Тобі це все пояснять сьогодні ще раз, увечері. А поки виселяйся з гуртожитку й сідай в автівку.

— Зараз? Пробачте, я ще навіть валізу не зібрала.

— Тобі все одно більше не знадобиться те шмаття. А машина вже чекає! — суворіше повторює мій "татко" й кидає слухавку.

І все-таки нашвидкуруч пакую одяг у валізу, після чого віддаю ключі коменданту. А надворі впізнаю знайомого водія, що сперся на Toyota Land Cruiser, схрестивши руки.

— Радий новій зустрічі, Мартино! — він підхоплює мою валізу й кладе в багажник.

— Добридень, — одразу сідаю на заднє сидіння.

— Вчора ми не познайомилися, однак сьогодні в цьому є сенс, — зауважує чоловік, коли також сідає в авто. — Я — Гектор, керівник служби безпеки вашого батька.

Сьогодні цей чоловік поводиться значно привітніше. От що значить бути донькою впливової людини! Але чи знає він правду про те, хто я насправді? Це питання тепер не дає мені спокою.

— А я вчора подумала, що ви — водій… Гадаю, у відповідь мені немає потреби представлятися.

— А між іншим, ще вчора я не здогадувався, кого везу. Власне, тому пояснював, де знаходиться дім вашого батька.

— Нічого… Поїхали, Гекторе. Лише дайте знати, у якому напрямку везете цього разу.

— Ви досі мені не довіряєте? Поїдемо на північ, — із серйозним обличчям каже головний охоронець, але майже одразу усміхається: — Жартую. Інокентій Владиславович просив вас відвезти до стиліста, а опісля, ввечері, — до батьківського дому.

Салон краси "Reborn Studio", до якого мене привозять за кілька хвилин, знаходиться в центрі Лаф’єри. Ще при вході до "оселі" бездоганного стилю зауважую разючі відмінності цього закладу від бюджетної перукарні у Валентійську.

Дарма я передчувала, що при вході зустріну заклопотану працівницю, яка вкаже, хто із фахівців у єдиному гамірному залі на мене чекає. 

Навпаки, з першим кроком у заклад мене огортає солодкий аромат. Він посилюється, коли наближаюся до молодої жінки з короткою зачіскою, чуб якої частково пофарбований у червоний.

— Вітаємо в салоні преміум-класу, — її усмішка ширшає. — У вас попередній запис на сьогодні?

— Добридень, напевно. Я у вас вперше.

— Назвіть, будь ласка, прізвище, — неприродньо лагідно просить працівниця й щось клацає в ноутбуці.

— Адамовська.

На сходах, що ведуть нагору, раптом з’являється чоловік у строкатому піджаку та яскравому шарфі.

— Пані так жартує! — голосно сміючись, він прудко спускається й дбайливо підхоплює мою руку, як це належить джентльмену.

— Маре, запам’ятай обличчя доньки Драгоманова. Відтепер вона — наша постійна клієнтка.

— Радий зустрічі, Мартино, — він цілує мою руку й одразу веде до сходів. — Я — твій вірний друг, найкращий радник і модний стиліст Ніколас.

— Приємно… — манера поведінки імпозантного чоловіка мене спантеличує. 

Здається, він займає увесь обшир салону, хоча й з вигляду середньої статури. А його вік, до речі, наближається п’ятдесяти, однак навіть не кожен молодик має стільки енергії. 

— Насправді мені не менш приємно познайомитися з новим проєктом. Тим паче вроди тобі не бракує, і це дає мені ще більше простору для фантазії! — натхненно пояснює він, зібравши усі пальці вільної руки докупи, як це личить гурману. 

— Перепрошую, ви щойно назвали мене проєктом? Чесно кажучи, ваш запал мене лякає, — відверто кажу, згладжуючи своє зізнання умішкою. 

— А мене ще більше лякає те, що ти представилася прізвищем, яке мала забути.

— О-о-ох… — картаю себе. — Значить, вам про все відомо?
— Як бачиш.

На останній сходинці я зупиняюся й озираюся.

— Ой… Я ще й забула валізу в авто. Можливо, водій ще не поїхав? Вибачте, але мені доведеться…
— Не вибачу! — стиліст хапає мене за лікоть й спрямовує до великої зали. — Інокентій Владиславович просив одягти доньку відповідно до його статусу, а навряд чи у Валентійську у вас була змога носити вбрання згідно з останніми тенденціями моди.
— Але у валізі ще є особисті речі! — не вгаваю.
— Боюся, вони стосуються минулого, однак ти вже прийняла пропозицію жити по-новому. Рибонько, виправ мене, якщо я помиляюся.

Видихаю. Справді, навіщо мені те шмаття? А документи, фінансові збереження й телефон у наплічнику, який, на щастя, я взяла із собою. Тож приводу для хвилювання немає.

З першим кроком у великий зал роздивляюся інтер’єр бездоганного стилю та кожну деталь, що начищена до блиску. Великі дзеркала додають глибини простору. Освітлення продумане так, щоб обличчя клієнтів гарно освітлювалося, але при цьому не спотворювалися кольори. А замість ряду допотопних стільців бачу лише одне комфортабельне крісло з м’якою оббивкою.