2.

Перш ніж шум мотора стихає, я роздивляюся триповерховий будинок, нижню частину якого приховує високий паркан із кованими елементами та кам’яними опорами. Він виглядає величним і неприступним, ніби створений для того, щоб тримати світ на відстані. 

— Ми на місці. Чи вас, Мартино, провести? — водій обертається до мене.

Його пропозиція видалася загрозливою, тому я негайно залишаю автомобіль і наближаюся до воріт. 

У вузьких просвітах взається розгледіти фасад будинку виконаний у благородних тонах: світлий камінь переливається в променях призахідного сонця, а темний графіт надає будівлі загадковості. Високі вікна відбивають небо, мов дзеркала. На даху розкинувся зимовий сад, загублений серед скла й металу. І я одразу уявляю, як там, серед густої зелені, панує тиша, сповнена ароматами далеких тропіків.

Щойно натискаю на дзвінок, чую клацання. Мене не зустрічають, тому обережно штовхаю двері й заходжу на територію просторого подвір’я, викладеного плиткою. Вздовж доріжки попереду — декоративні кущі. На газоні по лівий бік увагу привертає статуя чоловіка з лавровим вінком на голові. Ще лівіше — чимала зона для барбекю, а з правого боку, схоже, розташована крита стоянка. Завдяки поодиноким ліхтарикам мені вдається розгледіти лише частину території при будинку, тоді як інша тоне в темряві.

Якраз вчасно двері відчиняє привітна жінка, якій на вигляд не менш ніж сорок. Вбрана вона в довгу темно-сіру сукню.

— Добрий вечір, — вітаюся першою.

— Вітаю, — вона пропускає мене, ступивши вбік. — Залиште взуття при вході й проходьте у вітальню. Інокентій Владиславович давно на вас чекає.

У передпокої перше, що впадає в око, — висока стеля та глянцева підлога з каменю, що віддзеркалює все довкола. На стінах — білі панелі із золотими прямовисними лініями, які де-не-де перетинаються, а ще картини та дзеркала у витончених рамах, схожих за стилем.

Коли наближаюся до вітальні, чую знайомий жіночий голос:

— Інокентію Владиславовичу, якщо ситуація критична, краще діяти негайно!

— Не критична, — чується низький чоловічий голос, — але мені остогидли журналюги та клятий Антонюк. Саме тому цьому необхідно покласти край.

Коли роблю крок до вітальні, менеджерка з персоналу Тая замовкає. Шкода, що покоївка слідувала за мною. В іншому разі я дослухала б розмову між дебелим лисим чоловіком, що з поважним виглядом сидить на дивані, та стрункою менеджеркою з “OmniTrade Global”, яка стоїть неподалік від нього.

Ще у вітальні присутня жінка з розкішним чорним волоссям до пояса. Я запідозрила б, що вона дружина поважного господаря, але вродливиця скромно сидить на краю крісла й клацає нігтями, немов хвилюється. Їй близько сорока.

— Добрий вечір, — промовляю через силу, адже від уваги до моєї постаті терпне у грудях. — Мене звати Мартина. Пробачте, якщо змусила чекати.

Тая киває на мене власнику великої компанії й акцентує бровами, на щось натякаючи. Він чухає потилицю, задумавшись.

— Це чудово, що ви наважилися приїхати, — зрештою каже до мене менеджерка, а тоді заглядає в блокнот і доповідає Інокентію Владиславовичу: — Адамовська Мартина Денисівна. Двадцять чотири роки. Родом із Валентійська. Лише днями перебралася до Лаф’єри, щоб розпочати нове життя після смерті батька та зради нареченого.

— Він не зраджував, — уточнюю, щоб не здаватися зовсім убогою. — Просто прийняв рішення поїхати на заробітки, а я не могла скласти йому компанію, бо на той час батько був важко хворий.

Тая киває й продовжує:

— Закінчила фінансово-економічний коледж, — перевертає сторінку, — працювала операціоністкою в банку, пізніше — фриланс-бухгалтером.

У цей час я думаю, чи не дарма стільки розповіла менеджерці. А згодом усвідомлюю, що вона розповідає про мої підробітки, про які я з нею не ділилася.

— А де матір Мартини? — питає чомусь не мене, а свою помічницю Інокентій Владиславович. Його голос звучить розмірено, без поспіху, з паузами майже після кожного слова.

— Коли Мартині було шістнадцять, її батьки розлучилися. Поки батько дівчинки боровся за життя, її мати відпочивала на курортах за океаном. І досі до рідного краю не повернулася.

— Насправді, коли батьки вирішили розлучитися, татові ще не було настільки погано, — уточнюю.

Власник будинку уважно слухає Таю, але весь час розглядає мене з-під брів, які в нього низько посаджені від природи. Відчуваю себе манекеном за вітриною, і від цього доволі ніяково.

— Тобто тебе наразі нічого не пов’язує з Валентійськом? — нарешті звертається до мене Драгоманов. — Не маєш сестер, братів чи родичів, із якими тісно спілкуєшся?

Складається враження, що мене планують продати в рабство. Хтозна, що насправді задумали ці люди.

— У мене багато друзів, на яких можу покластися, — брешу. — А тепер, оскільки ви вже чимало знаєте про мене, дозвольте дізнатися деталі вашої пропозиції.

— Інокентію Владиславовичу! — чоловічий голос позаду змушує мене стрепенутися. Я не помітила, як увійшов водій. — Я можу їхати?

— Так, Гекторе, але після того, як відвезеш Таю, — пояснює власник будинку й одразу повертається до менеджерки: — Ти поки що вільна.

Двоє осіб залишають кімнату, і тепер я відчуваю напругу трохи менше.

— Сідай, Мартино, — показує на крісло поважний чоловік, а сам схиляється до столу й бере келих із багряним напоєм. — Пригостити любу гостю вином?

— Ні, дякую, — стискаю ноги й випрямляюся.

— Дарма… — він надпиває й облизує губу. — Загалом, я шукаю дівчину, яка роками вдаватиме мою доньку. А ти якраз підходиш на цю роль, — тицяє в мене пальцем.

— Для чого це вам?

— Прийшов час назвати спадкоємця моєї компанії, інакше ненависні конкуренти й надалі мріятимуть прибрати до рук мій бізнес. Це вже дійшло межі, — пирхає він із ненавистю.

— А якщо назвете мене своєю донькою, на вас перестануть тиснути, так?

— Так. Спокій — це все, чого мені треба.