1.

— Мартино, а якби ви мали шанс стати іншою людиною, більш впливовою, заможною… Але натомість довелося б втратити частину себе. Чи погодились би на таку авантюру?

Менеджерка по персоналу Тая стискає пальці, закриваючи теку в руках. Недбало каладе її на край столу, а сама спирається на спинку крісла, зайнявши напівлежаче положення. Розглядає мене пильно, підперши пальцями підборіддя. Схоже, оцінює.

Шосте чуття мені підказує, що маю непогані шанси влаштуватися в компанію “OmniTrade Global”, і це буде другим кроком до нового життя. А перший я зробила ще два дні тому, коли остаточно перебралася до Лаф’єри — міста моди та амбіцій.

— Не зовсім розумію… — мій погляд гуляє білими дизайнерськими шкафчиками. Яскравість у кабінет балансує лише затемнене панорамне вікно, що пропускає достатньо світла для комфортної роботи. — Тобто треба тимчасово когось вдавати? Ви пропонуєте мені роль акторки?

— Ні-ні! — хитає головою жінка з червоною помадою, від чого високо зібране волосся погойдується з боку на бік. — Ви не зрозуміли, Мартино. Йдеться про роль на роки. Я щойно чимало почула фактів про біографію, і склалося враження, що ви не задоволені своїм життям. Чи не так?

Це питання для мене гостре. Після смерті батька немає в цьому світі жодної людини, якій я була б небайдужа. Матір лише у повідомленнях вітає зі святами, наречений покинув напередодні весілля — гайнув за кордон, а найкраща подруга давно переїхала сюди, до Лаф’єри, і ми майже втратили зв’язок. Я почуваюся нікчемною оболонкою без життя. Саме тому вирішила почати все спочатку.

— Ви маєте рацію. Але що саме маєте на увазі, пропонуючи стати іншою людиною?

Менеджерка роззирається, хоча й у кабінеті нікого немає, а тоді схиляється до столу й повагом переходить до суті:

— Скажімо, необхідно вдавати доньку одного заможного чоловіка — бізнесмена. За це він надасть вам житло й покриватиме фінансові витрати.

— Надто спокусливо, — напружуюся й міцно стискаю сумочку обома руками. — А що входитиме в мої обов’язки?

— Необхідно одягатися згідно з останніми тенденціями моди, щоб відповідати статусу, та інколи з’являтися серед людей із названим татусем.

— І це все? — у моєму голосі звучить скептичність. — Але який сенс у цій авантюрі для замовника?

Тая складає ніжки у світській позі й хитро усміхається.

— Якщо ви зацікавилися, я організую зустріч із майбутнім псевдобатьком, і він особисто пояснить усе детальніше.

Тая щось пише на папірці й простягає мені. 

— Ось, візьміть, Мартино. А якщо у вас з НИМ, — показує наверх, — не складеться, я розгляну вашу кандидатуру на посаду помічника бухгалтера. Всього доброго.

“Вхід до торговельного центру “Люстро”, 20:00”.

— Дякую, — повільно підводжусь, тамуючи бажання поставити ще кілька запитань.

А коли ступаю за поріг кабінету, що асоціюється із чистилищем, наостанок повертаю голову. Тая із задоволеним виглядом проводжає мене поглядом.

Ох, і дивну пропозицію озвучила менеджерка з персоналу. Навіть не знаю, як реагувати. Однак що втрачу, якщо прийду на зустріч із замовником? Щось підказує, що я стою на порозі нового життя. А поки широким коридором рушаю до виходу, фантазія найяскравішими фарбами вимальовує картини найближчого майбутнього. Вільного та безтурботного. Сповненого втіх та розкоші. Звісно, розсудливий розум всіляко гальмує моє прагнення уявляти майже неможливе, але все ж схрещую пальці, щоб авантюра виявилася саме такою, якою її описала Тая.

***

По дев’ятнадцятій годині я промальовую олівцем контур губ, візуально збільшуючи об’єм. Це останній штрих образу, перш ніж залишу гуртожиток і подамся назустріч долі.

"Може, дарма я це все затіяла?" — спираюся на одвірок дверей і оглядаю гуртожитську кімнату. 

Попід стіною стоїть дерев’яне ліжко, поруч — низька тумба, навпроти вікна — стіл, накритий побляклою скатертиною, а на ньому — зелений допотопний світильник. Іншу стіну повністю затуляє шафа, що майже сягає стелі. У кімнаті досі відчувається затхлий запах, який тут був, коли я заселилася два дні тому. Здається, ним просочені навіть стіни, навіть провітрювання не допомагає.

Ні, все ж варто випробувати удачу, інакше ризикую залишитися в цьому місці надовго.

Струшую уявні пилинки зі свого старенького бежевого костюма й переступаю поріг кімнати. До місця зустрічі їду громадським транспортом. І що менше часу залишається до зустрічі, то більше хвилювання прискорює серцебиття.

"Люстро" знаходиться по інший бік вулиці від зупинки. Чудернацькі арт-інсталяції, на екранах яких висвітлено асортимент бутиків, ще здалеку заманюють потенційних покупців завітати до торгівельного центру за новою сукнею або модним аксесуаром.

Я не запізнююся, але адреналін змушує доволі швидко йти тротуаром, викладеним гладкою плиткою. А сповільнююся лише тоді, коли наближаюся до фасаду ТЦ, що віддзеркалює місто та почорніло-фіолетове небо.

"Що далі?" — роздумую, розгублено роззираючись.

Коли спрямовую погляд до наручного годинника, впевнююся, що до входу підійшла якраз вчасно. Навіть ще раз перечитую папірець, який підсунула мені менеджерка, перш ніж поруч, на дорозі, гальмує чорний автомобіль Toyota Land Cruiser.

Затамовую подих. Відчуваю легке поколювання в грудях. На жаль, затемнене скло автівки не дає змоги пересвідчитися, що звідти виглядають саме мене. Однак незабаром воно опускається, і я бачу міцного за статурою чоловіка. Його скроні виголені, а волосся зачесане назад. Очі закривають темні окуляри.

— Мартина? — уточнює чоловік.

Суворий вигляд незнайомця відвертає, однак на видиху виривається:

— Так...

— Сідайте в авто. На вас уже чекають.

Я все так само стою закам’яніло. Від того, що міцно стискаю ручку сумки, терпнуть пальці.

— Чекають? Тобто… кілька людей? — допитуюся, бо неабияк боюся сідати в позашляховик.

— Я маю на увазі Інокентія Владиславовича, який чекає в себе вдома, — пояснює чоловік, і я подумки повторюю ім'я, щоб запам’ятати.