9. ЛИСТОПАД

– Ти гля! І знов дві дівчинки! – Оля розчулено дивилася на малих, а ще подумала: добре, що її діти вже підросли.
– Дівчатка це добре. Багато малих дівчат, то значить скоро війні кінець. – промовила баба Оксана.
Лєра народила двадцятого листопада. Через тиждень, як до хутору добралась Віра Василівна, мати Руслана. Щойно їх містечко визволили, вона відсвяткувавши з сусідами, зібрала невеличку валізу (нарешті, бо тривожної у неї принципово не було), і приїхала до невісток і онучок.
Віра Василівна дуже схудла, від того риси обличчя стали різки і суворі. Але як тільки побачила онучок, то наче ожила. Вона не могла з ними наобійматися і Надін з Торі, попри побоювання Олі, дозволяли бабуся ці довгі обійми, навіть самі “липли” до неї. 
– Все ж таки не всі підлітки однакові, – подумала Оля. – іноді вони і обнімаються. 
Віра Василівна мало розповідала про окупацію і то лише пізно ввечері, коли дівчата і Лєра вже спали. Свекруха не хотіла тривожити вагітну невістку.
А невістка, Лєра, наче і не помічала, що від неї щось приховують. Вся її увага тепер зосередилась на дитині. Тобто, на животі. Живіт і правда був неочікувано великий. Лєрі все важче було ходити. Зазвичай на довгі відстані (наприклад, у двір) вона пересувалася за допомогою стільця: ставила перед собою, спиралася на спинку, робила крок і так само далі. А коли кроків через 3-5 стомлювплась, то сідала на той самий стілець.
І взагалі вона наче трошки відключилася від навколишнього світу. Віра Василівна казала, що то нормально, тим більше, перша вагітність. Оля намагалася пригадати, як вона почувалася перед пологами і не змогла, тож повірила свекрусі. 
І все одно Віра Василівна розповідала дуже мало. Але по тому, з яким апетитом вона їла і як довго і з яким задоволенням вдихала запах свіжо звареної кави, вже можна було зробити кілька висновків.
Дівчата подарували бабусі вишиванку, зробили її власноруч, – Оля і не знала, що вони таке придумали. 
Звісно, Надін і Торі розповіли бабусі про чарівне полотно з зоряними нитками, про бабу Оксану, про цапа Жору, і про іншу дивину, що коїлася у В.Візєнії.
Оля переживала, що свекруха, в минулому сувора вчителька, висміє дівчат, але Віра Василівна їх уважно вислухала і сказала:
– Знаєте, ще рік тому я б, напевно, не повірила і назвала ваші оповідки вигадками. Але, – вона знаком зупинила Торі, що вже збиралася з нею сперечатися, – але, за ці місяці я багато чого бачила. Бачила те, чого не може бути. Тому я вірю. Тим більше, ось і доказ, – вона з ніжністю погладила вишиванку, подаровану онучками.
Пізно вночі, коли вже вляглося хвилювання від зустрічі, але Оля не могла заснути, – надто багато вражень, вперше за довгий час вона подумала про своїх дівчат. Ні, вона думала про них постійно, але скоріше, як про те, що потребує її уваги та сил: чим нагодувати, який купити одяг, як вилікувати, якщо захворіли. А тут вона раптом усвідомила, що поряд з нею дві дівчини. Так, то її діти, але вони вже… Окремі? Дорослі? Вони дуже виросли за цей рік, не в сантиметрах, а в характері, тільки вона, Оля, не помітила… Клята війна.
***
Коли у Лєри відійшли води, світла не було вже кілька діб, всі мобільні телефони і пауербанки давно сіли. Добре, що була піч і купа свічок – їх якимось дивом десь дістала баба Оксана. Тут в диво увірувала навіть Ольга – бо після 10 жовтня всі свічки і ліхтарики вигребли на базарах і крамницях під чисту.
Тоді, коли вперше після «гуманітарних ракет добра» від росіян світло пропало надовго, Оля спитала чи не краще Лєрі переїхати на міську квартиру? Явно зима буде сувора, а в місті все таки електрику дають швидше, та і народжувати скоро.
Лєра категорично відмовилась. Сказала, що сама там не витримає, плюс в квартирі все електричне – плита, опалення, ще і десятий поверх, – якщо електрики не буде пару діб, то без ліфта вона буде фактично ув’язнена. А тут хоча б є піч і немає жодних поверхів. 
– Піч і ви всі. – сказала Лєра і тим поставила крапку в розмові. 
Вранці двадцятого листопада несподівано пішов густий сніг і завалив всі дороги. Так що коли почалися перейми не було й мови, щоб доїхати до лікарні. Народжувати в таратайці Петра Юхимовича десь на засніженій дорозі – теж було не кращою перспективою.
– Впораємось. – сказала баба Оксана. 
– А ви вмієте? – стурбовано спитала Оля, трошки сердячись на Лєру, – поїхала б на міську квартиру, нічого б цього не було, там би якось до лікарні дісталась.
– Ти теж вмієш. – посміхнулась баба Оксана. – Дівчата, давайте на вихід, поставте велику каструлю з водою на піч, хай гріється. – це вже до Торі з Надін.
– Віра Василівна, за вами вечеря, якщо не заперечуєте, думаю, ми будемо дуже голодні.
І ось тепер в світлі свічок всі вони стояли навколо Лєри, яка втомлена лежала з двома немовлятами на руках.
– Як назвеш? – спитала Віра Василівна, витерши сльози.
Лєра задумалась. 
– Не знаю, я навіть не думала над цим. Хочу щоб імена промовляли... Але Перемога, тобто – Вікторія, та Надія в нас вже є. – вона посміхнулась Олі. – І Віра теж. 
– Ну необов’язково вирішувати просто зараз. – сказала Віра Василівна.
– Ні-ні! Я знаю! – схопилась Лєра. – Вони для мене дарунок і радість. Тож хай будуть Дарина і Рада.
– Хороші імена, – сказала баба Оксана. – Старі і мудрі.

###
Була весна. Кінець квітня. Вона стояла перед хатою, точніше будинком, міцним, кремезним, з кількома димарями. Все навколо виглядало занедбаним. Скрізь проростала трава, не було видно жодних стежок. Оксана пішла просто до косої огорожі, перелізла через неї і зайшла у двір. На деревах цвірінькали пташки, в небі світило сонечко. Вона втомлено присіла на стару лавку. Скільки так просиділа не знала, аж тут почула якийсь скрегіт. Стрепенулася – двері сараю в кінці двору розчинилися і в них хтось з'явився.
– Жора! – скрикнула вона і більше нічого не бачила через сльози. Вона прийшла.
###

Далі буде