8. ЖОВТЕНЬ

Жовтень стояв досить теплий, але крізь гіркуватий запах пожовклого листя вже відчувався подих прийдешньої зими.
Вони забили погреб картоплею, а у підвалі (виявилося, він є і досить просторий просто під холлом-коридором), вишикувались на полицях слоїки з закрутками. 
Полиці були новенькі – їх зробив і прилалеав Петро Юхимович. А Оля з Лєрою запропонували йому в будь-який час пригощатися. Старий назвав їх “дочками” і дав по м'ятій цукерці, які викопав з бездонних кишень робочої куртки.
Тепер у підвалі було як в печері Алладіна. Варення, джеми, соуси, помідори, огірки, компоти. Оля за все життя стільки закаток не робила, як в цьому році. І тепер вигляд полиць, забитих банками, її заспокоював.
Але все одно вона розгорнула додатковий етап заготовок. Своїх помідорів їй було недостатньо, то взяла Петра Юхимовича з його таратайкою, десь поїхала і купила ще кілька ящиків. Тепер Лєра мила бутлі, а сама Оля виловлювала помідори з води і розкладала на старе простирадло на столі. Торі і Надін від цього марафону «врятувала» баба Оксана, сказавши, що вони їй потрібні, аби прибрати в сараї у цапа Жори.
Може тому, що дівчаток не було поряд, або тому, що Оля і Лєра рідко спілкувалися на самоті, панувала тиша тільки і чутно було що дзенькіт бутлів та плеск води. Нарешті Оля не витримала. 
– Це правда? Правда, те що ти розказала дівчатам, наче чуєш Руслана?
– Так. Я їм розказала. – Лєра витягла бутля з води і стряхнула краплі. – Я  не планувала цього робити. Так вийшло.
– Так вийшло! – Оля з усієї сили поцілила подгнившою сливкою в сміттєве відро. – Ти даєш їм марні надії.
Бутель дзенькув об стіл.
– Марні?
– Ти розумієш про що я.
Лєра довго мовчала. 
– Я розумію, що ти краще знаєш своїх дівчат. – наступний бутель занурився в воду. – але… це все... Розумієш, я не знаю, чи то правда. Просто це допомагає мені триматися.
– А мені допомагає триматися прийняття можливості найгіршого варіанта. – різко відрізала Ольга.
Знов запанувало мовчання.
– Думаєш, я його вже поховала? – ще одна сливка полетіла в сміття. – Це не так. Просто надмірні надії… Потім ще болючіше, мені здається.
Лєра продовжувала мити бутлі і нічого не відповіла.
– Знаєш, за що я їх ненавиджу? – раптом спитала Ольга. – Цих виродків?
Лєра здивувалась – наче потрібні були якісь додаткові причини для ненависті.
– В дитинстві, коли ми займалися заготовками – помідори, огірки, сині, фрукти на варення, чи просто якимось нудними домашніми справами, то завжди співали. Ставили якусь платівку і співали. Чи бобіни магнітофонні у тата були, він з телевізора записував всяке. То були чи пісні з кіно, чи якісь романси – мама любила, та і просто дитячі пісеньки, ти мабуть, вже таких не пам’ятаєш: «Вместе весело шагать по просторам», « От улыбки станет всем светлей» ну і тому подібне.
Гора чисто вимитих лискучів помідорів на столі зростала. 
– А потім, коли мені по життю було погано, страшно, сумно, коли роботу втратила, коли дівчата малими дуже хворіли, коли не знала, як і куди виходить після декрету, я брала і слухала ці пісні, дивилася фільми, які ми дивилися з батьками в дитинстві, і потроху наче наповнювалась силою, життям… А тепер… Що мені слухати, дивитися, від чого наповнюватись? Так, звісно, це не єдине джерело сили, але кажуть, що то дитяче, світле – дуже потужне. А я не можу. Не можу це слухати навіть якби захотіла. І я не знаю, де тепер брати сили…
Оля замовчала. Лєра мовчала теж, відчуваючи, що це не все.
–  У мене сестра двоюрідна в Новосибірську. –  продовжила Оля. 
– Практично єдина з тих родичів, з ким ще якось можна спілкуватися. Без “все не так однозначно” і “всей правды мы не знаем”.
Лєра мовчала, слухала.
– Вона колись щоліта приїздила до нас, на Дніпро. Гасали в одних трусах. Гаряча пилюка, запах ріки, помідорного бадилля. Абрикоси... Тоді було стільки абрикосів! Медові, прозорі, аж таяли в роті. Ото наїжся тих абрикосів од пуза, потім годину в сортирі. А сортир у нас був вуличний. Ну, як тут. На гачок закривався зсередини. Ясно, що коли двоє чи троє людей одночасно наїлися абрикосів, то доводилося малину поряд удобрювати. 
Оля поглянула на купу помідорів і несподівано сказала:
– Якби я не кинула курити, коли завагітніла, то зараз мабуть закурила б. Ти не куриш?
– Ні.
Вони помовчали.
– Туалет, до речі, був цікавий. Ну як, дірка в дошках. На сходинці. Але стіни, підлога все оббите кольоровою клєєнкою... Знаєш, таку раніше на столи стелили, вона була цупка, непрозора. Так от весь сортир зсередини оббитий залишками цієї клєєнки, прикинь. Версаль!
Оля посміхнулася спогадам.
– А у дворі ще яблуня росла. Мелба. Такі яблука зараз хрін де знайдеш і купиш. Вони псуються швидко. М'які, смугасті... Багато їх було, просто по двору валялися, кури дзьобали...
– Про що то я. А, про сестру. Вона молодша за мене, але якось ми здружилися. Разом читали, теревенили, в піццерію ходили. Така традиція була. Як вона приїздить – треба хоч раз сходити в Челентано. Це зараз вони, ці піцерії, вже не ті. Тоді були самі модні... Куди там ресторанам!
Олю наче прорвало. Лєра не дивилася на неї. Боялася, що як гляне, Оля схаменеться і знов залишить все в собі 
– Ми ще кіно багато дивилися. Радянського, звісно. Іншого не було. Могли цитатами розмовляти. Дуже це дорослих бісило, коли ми весь день отак чужими словами. А ми сміялися, зупинитися не могли... І частіше за все ми чомусь цитували “Гусарську баладу”. Знаєш такий фільм?
–  Так, бабуся дивилася, – відповіла Лєра. –  не те що прямо знаю, але маю уявлення.
– Ну от. Ми могли безкінечно одна одній репліки кидати за різних героїв. Може, тому що текст віршований, може ще якийсь секрет...
Оля почала закладати банки.
– Так от. Як би там не було. Я сумую за нею. Сестрою. Тим більше, що вона…, – Оля підшукала слово, – не переродилась. Чи то мені так здається. Чи хочу, щоб то було так. І я не можу не думати, чи побачимось ми колись. 
А якщо побачимось, то чи сядемо ми в кімнаті, закриємо міцно двері, увімкнемо ту кляту Баладу і будемо за героїв виголошувати репліки. Виголошувати і ревіти…
Лєра встала і обійняла Олю за плечі.
–  Нема. Того світу більше не існує. Тих абрикосів, того сортиру, тих яблук, тих дівчат... Не існує. Того Дніпра...
–  Ні. – твердо сказала Лєра. – Дніпро існує і буде існувати.
Оля нічого не відповіла. Потім видохнула і продовжила:
– Я тобі заздрю. Ні, не подумай нічого такого. Заздрю тому, що ти здатна отак вірити. Чути небо – так Віка каже.
– А я заздрю тобі.
– Що?
– Бо ти дуже сильна…І завжди знаходиш спільну мову з людьми.
– Хто ще сильний, народжувати у війну… А спільна мова… не забувай, я з того покоління,яке всім вірить, але нікому не довіряє. – Оля посміхнулася. – Ладно, давай за діло братись, а то скоро стемніє, а у нас ще кіт, тобто цап не валявся.
***