7. ВЕРЕСЕНЬ

Ця субота у Наді та Віки пройшла як завжди – робота на городі (ну маааам, нема там ніякого бур'яну!), прибирання в кімнаті теж без особливого ентузіазму. Сидіння в телефоні, обід. Потім трошки повишивали. Потім Віка пішла до цапа – «дивись, ще одружишся з ним!», а Надя завалилась з журналами на панцирне ліжко, що стояло у дворі. Журнали були старі, сьогодні Петро Юхимович стягнув з горища, коли поправляли черепицю. 
Надя гортала пожовклі сторінки з фотографіями жінок в старомодних сукнях з дивними зачісками, з викройками, порадами по господарству і репортажами про працівниць фабрик та заводів. Правда, там було ще кілька іноземних журналів, здається, французьких чи італійських, теж з модами, – їх Надійка вже розглядала більш уважно.
Потім їй то все набридло і вона просто стала дивитися на будинок, город, небо, чекаючи, поки в голову стрельне якась думка, чим би ще зайнятися. Головне було придумати самій, а не питати маму, бо тоді зайняття буде знайдено блискавично, але геть не те, яке б хотілося. Так вона водила поглядом по навколишньому пейзажу і коли в черговий раз поглянула на будинок, думка таки прийшла. Ще й яка думка! Надя аж підскочила. 
– Це ж так просто! А Віка – дурепа, так довго носиться зі своєю таємницею! Намагається щось придумати, щоб розгадати що за пасма в трубі. А все ж простіше простого!
Надя аж стала пританцьовувати від того, як все придумала. Потім схаменулась – ще хтось помітить і пристане з питаннями. Вона швидко схопила відерце, набрала з діжки води (небагато, для виду) і пішла на город трошки підстрибуючи.
Вночі, дочекавшись, поки засне Оля і засопе Віка, в якої надвечір сильно заболіла голова і Оля, давши донці таблетку, звісно заборонила «швендяти по ночах», Надя обережно встала з ліжка і натягнула шорти, спальна футболка, звісно, забрудниться, але що поробиш, – і тихесенько вийшла.
Не менш обережно вона відчинила вхідні двері і визирнула на вулицю. Ніч стояла ясна. Лєри на старому ліжку не було – оце пощастило! Про всяк випадок Надя все одно швиденько чкурнула за ріг будинку. 
Так, ось і драбина, по якій дід Петро лазив дід на дах. Якщо витримала його, кремезного дядьку, то і її витримає. 
Надя поплювала на долоні – бачила таке в якомусь фільмі, і обережно полізла нагору. Вже здолавши половину шляху подумала, що треба було спочатку знизу подивиться, чи є в димарі ті загадкові пасма, а то може вона дарма лізе... Почувши якийсь шурхіт вона завмерла на драбині, але все було тихо. Мабуть, то був вітер. 
Вибравшись на дах Надя обережно і промовляючи тихесенько «ой, мамочки», порачкувала до димаря. Дах був двоскатний і не дуже пологий, не найкомфортніше місце для прогулянок, тим більше вночі. Але думка про те, що вона розкриє таємницю, з якою вже кілька місяців носиться сестра, її надихала. 
Знов цей шурхіт. Від несподіванки Надя здригнулася і ледь не покотилася з даху, але вчасно опанувала себе. Так, ще кілька кроків і той димар. Оно і пасма ці. Підібралась доже близько. Справді сім пасм входили (чи виходили?) з димаря просто у небо до зірок. Вони явно не були гарячі, чого Надя побоювалась. Жодного жару від «диму» не йшло. Пасма були завтовшки з палець, і складалися з потоку світла і тоненької ниточки всередині. Надя так і застигла дивлячись на цей дивний танець золотавого сяйва.
Ну добре, вона побачила, що далі? Як вона доведе Віці, що була тут і бачила то все зблизька?  Треба взяти шматочок цієї дивної нитки! Ще не встигнувши обдумати цю ідею, Надя простягнула руку до димаря. Ось, вже зовсім близько пару сантиметрів…
Бум!
Сильний удар в бік відкинув її, дівчинка покотилася по даху і полетіла на землю. Останнє, що вона побачила, перед тим, як відключитись, – був сивий цап, що з осудом дивився на неї з даху.

***
– Ну Жора! Ти щось якось дуже. – це була баба Оксана.
– М-м-еее, вона збиралася відірвати пасм-м-оо!
– От горе… Ну нічого, здається, приходить до тями. А якби щось сталося? Жора, давай якось акуратніше все таки… Це вже добре, що вона в траву впала.
– А чого ти дум-м-а-а-є-єш вона туди вп-а-л-а-а? Бо я її сам-м-е-е туди і підштовхнув! – з образою промовив цап.
– З нею все буде добре? – чийсь знайомий голос, але дуже переляканий… А, це Лєра.
– Дивіться, вона очі розплющила…
– Надю, як ти? 
– Не знаю. – дівча повільно огледіла всю компанію. – Цап Жора вміє розмовляти чи то я так сильно вдарилась?
Баба Оксана полегшено зітхнула. 
– Вміє. 
– Що?
– Тобі зараз краще поспати. Завтра все розповім тобі і твоїй сестрі. Треба було раніше то зробити, але хто ж знав, що ви аж настільки цікаві.

***
Насправді першою відкрила секрет пасм в димарі Лера. Може, тому що геть не прагнула. Як раз в той вечір, як Надя грала в сищика-верхолаза, Лєра засиділась за вишиванням. В дитинстві вишивала хрестиком, зараз поступово освоїла інші шви. Баба Оксана спочатку доручала їй змережувати сорочки, потім робити манжети і комірці, а далі Лєра повністю опанувала весь процес. Це дуже заспокоювало, до того ж їй подобалось фантазувати про того, хто носитиме цю сорочку…
Сьогодні вона засиділась – хотілося закінчити орнамент. Коли закінчила, зрозуміла, що вже давно ніч, а світло вони так і не вмикали. Бо світло йшло від тканини… Воно поєднувалось з місячним сяйвом з вікна і вся робота ніби світилась. 
Лера тихенько повернула голову – баба Оксана стояла біля каміну, вперше там не було ширми і потроху поправляла щось… Якби це було менше разів в п’ять, Лера б назвала то веретенами. 
– Так. Ти все вірно зрозуміла. – не повертаючись до Лєри сказала хазяйка. Це нитки з зорь. Точніше з одного сузір’я.
Підвіска на шиї у Лери забриніла.
–  Чула, що вишиванка є оберігом? Це чиста правда. А вишиванка з полотна, в яке вплетене зоряні пасма – ще надійніший оберіг. З цього полотна я роблю сорочки тільки для тих, хто на фронті чи дуже сильно потребує. Я б всім робила, але стільки просто не зможу. Добре, що я не сама така на нашій землі. Зараз з вашою допомогою, справи пішли швидше. Але все одно всім не вистачає, тому – найважливішим.
Лера помовчала, засвоюючи те, що щойно почула. І тут сказала, не встигнувши навіть поміркувати:
– А можна мені…
– Зробити вишиванку для чоловіка?
– Так… От тільки… я ж не зможу йому передати.
– Це не так вже і важливо, – посміхнулась баба Оксана. – Але спочатку – виший для себе. Тобі потрібно, – тут баба Оксана розгорнулася і глянула на Лєрін живіт. 
– Ти тепер для них оберіг і захист. То треба подбати про оберіг для себе. Приходь завтра. Я дам тобі полотно і нитки. – баба Оксана ще раз уважно подивилась на Лєру. – Зелені. Зелене то земля і надія.
Лєра мовчала і дивилася на хазяйку. 
– Хто ви? Звідки? Звідки ви це все, – вона обвела рукою кімнату. – знаєте?
І саме тут за стіною роздався чийсь зойк і звук удару.