6. СЕРПЕНЬ

– Надін... Надька!
– Що?
– А ти бачила, як після дощу зі стовпчику літери змились?
– Який ще стовпчик, які літери?
– Ну вказівний стовпчик, на в'їзді, де у тата машина забуксувала, пам'ятаєш?
– А... І що? Там проступила карта острова скарбів?
– Та ні! Не буду розповідати, як ти смієшся!
– Ну і не розповідай. – байдуже відповіла Надя-Надін. – сама піду завтра подивлюсь.
– Не вийде у тебе нічого. – Віка-Торі переможно показала язика.
– Чого це не вийде? 
– А не вийде і все!
– Тю. Ну і ладна! – Надя зробила вигляд, що їй все одно, знаючи, що сестра не витримає і розкаже.
Так і сталось. Віка ще трошки подражнилась, а потім, не в змозі тримати в собі таку цінну інформацію, розповіла:
– Дощ змив частину літер, але ти нічого не зможеш побачити, бо наступного ранку вони з'явилися знов! Я не знаю, хто їх написав, адже я була там вночі, всі спали! А вранці, коли Лєра вийшла поливати огірки, я побігла туди з телефоном, щоб сфотографувати, – літери вже знов були!
– Ну то й що. Хтось встав раніше. 
– І кому тут яке діло до напису на стовпчику? Цапу Жорі?
– Не знаю. Так і що ж там змилося?
– Останні літери, ті що були ніби якось косо написані. І залишилось – В. Віз.
– Ввіз?
– Та не Ввіз, а В, крапка, віз!
– І що?
– Не знаю, – зітхнула Віка, – але мені здається все це дуже загадковим. І напис, і дивні пасма від зорь просто з димаря, і баба Оксана...
– І цап Жора! – підділа її Надійка 
– Так! – вперто сказала Віка. – і цап Жора!
Вони помовчали.
– Що там твоя вишиванка? 
– А твоя?
– Я перша спитала!
– Так само, як твоя. 
– А ти помітила, в яких вони у нас кольорах? Моя блакитна трошки з синім, а твоя золота трохи з білим?
– То й що?
– Ну зазвичай там червоний і чорний, синій та білий, синій і рожевий, зелений і…
– Точно! Жовта і блакитна! Слухай, це ж як наш прапор!
– Та ти що! Не може буть! – Віка уявно здивувалася, за що отримала від Наді по нозі.
– Ой!
– Не випендрюйся…. Слухай, а давай їх швидше закінчимо, пофоткаємось та викладемо в інстаграм, всі наші здохнуть з заздрощів!
– Я взагалі так і хотіла!
– Знов випендрюєшься?
– Та йди ти… А ще я думаю, може давай як справжню фотосесію зробимо? Ще і з мамою, у неї ж теж вишиванка є, баба Оксана подарувала, ще весною. Я бачила.
– Так, тільки у неї червоно-чорним вишита…
– Ага…
Дівчата помовчали.
– Як гадаєш, тато повернеться? – спитала Надін.
– Не знаю. – відповіла Віка. – Але ми чекатимемо, так, Надько?
– Так… – прозвучало тихою луною.

***
Ночі були ясні і зоряні. Лєрі не спалось через літню задуху і задуху думок. Часто пізно ввечері, вже близько півночі вона виходила на двір, сідала, а точніше, лягала на старе панцирне ліжко, яке слугувало для просушування подушок, ковдр та зимового одягу, і ... падала в небо. То було наче впасти в купу чорно-синьої вати. Небо приймало м'якими безкінечними обіймами. Падати було легко. Адже на землі її тримав тільки Руслан. Вони ще колись жартували, що вона вчить його літати в небі, він її – ходити по землі.
В одну з таких безсонних ночей Лєра, як завжди дивилася в зоряне небо і раптом щось її насторожило. Щось було не так. Звук? Ні. Запах? Ні.
З димаря над будинком йшов дим! Але ж літо, навіть на вулиці вночі тепло, не те, що в Херсоні, звісно, але...
Може баба Оксана вирішила прибрати і щось спалити? То чому вночі? Чому не на задньому дворі в старій залізній діжці, де вони завжди палили старий мотлох? Нащо розпалювати комин? 
Лєра задала собі ці питання, але не зрушила з місця. Зрештою, яка різниця? Захотіла і розтопила, вона ж тут хазяйка. На пожежу не схоже, то і ладно.
Але дим піднявся з димаря і наступної ночі, і ніч потому, і далі. Лєра стала машинально вдивлятися в димну доріжку. Вона була дивна на вигляд. Наче срібляста, чи золотава. Може то просто відблиск зірок створював такий ефект? А через кілька ночей Лєра розгледіла що з димаря йдуть наче нитки, чи тоненькі ледь помітні дроти. Вони і відблискують. 
Лєра не знала, чи то їй здалося, чи так було насправді. Її голова вже не здатна була думати над якимись додатковими питаннями, там вистачало тривоги за чоловіка, за дитину, за себе, за все. Тому вона просто прийняла це як гру уяви. Нитки з димаря (чи в димар?) нехай. Так ще цікавіше дивитися в небо...
Але те, що ці нитки-дроти бачить не лише вона, Лєра не здогадувалася.
А між тим у Торі був значно зручніший майданчик для спостереження – розлогі гілки старої груші. Сховавшись там, дівчинка бачила дах і димар практично напроти себе. От тільки все одно груша росла задалеко, щоб підлізти ближче.
Звісно, дим бачила і Оля. Але не звернула на нього уваги, в неї були куди більш важливі справи. Город, закупи продуктів, зрештою, робота в Квітковому. 

***
– Яка неймовірна краса! – не стримала захоплення Оля. 
На столі у баби Оксани лежала довга, як сукня, сорочка. Вона і справді була дуже красива. По подолу і рукавах йшли гірлянди з волошок, червоних маків і колосся. Зараз баба Оксана робила мережку на подолі. Лєра сиділа поряд, щось змальовувала в блокноті.
– Така краса! – повторила Оля. – Це комусь на весілля?
Баба Оксана нарешті відірвалася від роботи і подивилася на Олю. В очах старої був сум.
– Ні, дитино, не на весілля. Але до важливої події. – вона сказала це дуже урочисто.
Лєра раптом здригнулася і зблідла.
– Тобі погано? Дати води? – заметушилася Оля.
– Ні, зі мною все добре. Просто запаморочення. Вже пройшло.
– Добре. Може вийдеш на вулицю подихати?
– Так, трошки пізніше. – Лєра знов схилилася над блокнотом.
– Ну як знаєш. – Оля ще раз глянула на сорочку. – Шкода, що не на весілля, було б добре.
– Так. Було б добре. – підтвердила баба Оксана. 
Тут Олю покликала Надя з городу і вона вибігла на двір. В кімнаті запанувала тиша.
– Скажіть, – нарешті наважилась Лєра, – ця сорочка… вона на смерть? 
Баба Оксана нічого не відповіла, лише кивнула. А потім сказала:
– Я маю встигнути.
– Може я допоможу?
Вони працювали до пізнього вечора.
А наступного дня сорочки вже не було. І більше Лєра її ніколи не бачила, а бабу Оксану питати їй не вистачило сміливості.