5. ЛИПЕНЬ

Ольга розуміла, що злитись на Лєру – неправильно, але дратування все одно інколи проривалося різкими зауваженнями і гострим слівцем. Єдине, що вона могла – зловити себе на моменті, коли з рота вже було готово вирватися:
– Скільки можна вже! З людьми зараз трапляються і страшніші речі!
– Руслан і мені не чужа людина, а для Наді з Вікою взагалі батько, так і що? Хіба я розкисаю?
– Займись справою! Допомагай іншим!
Слава богу, вона здебільшого встигала прикусити собі язика, але роздратування нікуди не дівалось. Ось і зараз, побачивши як Лєра котрий день поспіль сидить у дворі за столом і просто дивиться перед собою, Оля щоб не наговорити зайвого, прожогом влетіла назад в кімнату і кинулася перебирати валізи. Так вона заспокоювала шторм з почуттів, яких не можна було відчувати чи, як мінімум, проявляти. Вони лежалі десь в дальній комірчині її серця. Там в бридкій холодній темряві була кривава туга за домом. Її домом! Який вона сама придумувала і обставляла, обираючи все, починаючи з кольору шпалер, закінчуючи дитячими зубними щітками. Домом, де були її речі, які лежали там, де їй було зручно! Домом, де у Наді зберігалася дурацька колекція обгорток від цукерок, а Віка намалювала на стіні своєї кімнати Гогвартс… Домом, якого більше не існувало.
Там лежала і образа на Руслана – чим він думав, коли повісив на неї турботу за колишню свекруху, яка застрягла в окупації, і невідомо чим там все закінчиться, за нову дружину, яка ще, опа, – виявилася вагітною! На біса то їй, Олі, взагалі здалося! Лєра, що – інвалід? Доросла жінка! Хай би і поралась сама! Чому Оля має за ними усіма бігати? Оля, яка хотіла б піклуватися лише про власних дітей і про себе. Дієти, фігура, масаж обличчя, серіали. «Величне століття» оно ще навіть не починала дивитися! А по вечорах щоб сидіти в альтанці і дивитися вниз як тече ріка.
Наразі текли лише скупі злі сльози. Вона перекладала речі в валізах. Валізи! Як вона їх ненавиділа! Де її зручний комодик, що стояв в спальні? Шафа, яку робили за спеціальним замовленням? Чому вона має тримати свої труси в пакеті у валізі? Чому два її светри та єдина сукня в яку вона наразі влазить, хоч і з трудом, бовтаються на спинці стільця?
Де її дім? Чому її діти мають тримати речі в купках і робити уроки за одним кульгавим старим столом? Колись у минулому житті вони по суботах після поїздки в кіно чи на прогулянки або по магазинах, ввечері всі вмощувалися на великий диван, вмикали якийсь детектив чи Гаррі Поттера, якщо Віка дуже просила, і лузали насіння. В їх домі так було можна. А тут? Тут не їх дім.
Та чи буде у неї і її дівчаток знов колись дім? Не стіни, не меблі, а ДІМ? Того старого дому більше немає. НЕМАЄ. Оля, як стояла на колінах – підповзла до дверей і підсунула до них стілець, щоб ніхто раптом не зайшов. А присунувши, лягла на підлогу і три рази з усієї сили стукнула по ній кулаком. Навіть собі вона б не зізналася в тому, що боїться. Боїться не витримати. Не справитись. Надто багато лягло на її плечі. Надто багато. Все. Все, окрім можливості здатися...

***
А потім якось вранці вона в побачила, як Надя, скоцюрбившись біля підвіконня робить собі “макіяж”. Надя робила так і раніше, просто в той день Оля справді побачила, а не просто кинула погляд. Всі Надіни тюбики і баночки були просто на підвіконні, а сама донька намагалася впоратися з невеличким дзеркалом, що весь час падало.
Наступного дня Оля вмовила Петра Юхимовича на поїздку до міста. Звідти привезла дзеркало на стіну, невеличкий комодик, що мав слугувати за туалетний столик і... пуфік. Все це, особливо пуфік, виглядало в кімнаті наче фламінго на курнику.
Тоді Оля запустила руку в таємну кишеньку на своїй валізі вже за місяць вони поклеїли шпалери. Світлі в ніжні волошки. Вийшло простенько, але затишно. Потім на вікні оселився білий тюль, а зверху цупкі сині штори, щоб повний місяць не заважав спати.
Потім в кімнату “в'їхала” невеличка шафа і ще один комод, побільше. І речі з валіз та стільців нарешті знайшли місце, –”прихисток” – подумала Оля.
Так. Це не дім. Не мій дім і ніколи не буде. Але поки ми тут, хай хоч дітям буде затишніше.
Чесно кажучи, їй самій з того часу, як перестала натикатися поглядом об роззявлені пащеки валіз і стопки речей на стільцях, стало легше дихати.
Валізи вона сховала в диван. Не хотіла їх бачити. Тоді Віка і спитала:
– Мам...
– Що, доню?
– Ти тут так облаштовується, наче ми тут назавжди... Ми ж повернемося додому?
Оля якийсь час мовчала, роблячи вигляд, що не може як слід закрити шухляду в дивані, а насправді ковтала комок в горлі.
– Колись. Колись повернемося, але ніхто не знає, коли то буде. Може за тиждень, може за місяць, може, за півроку... Може, нам доведеться поїхати ще кудись...
Віка дивилася на матір дорослим поглядом. Господи, як швидко їм довелося подорослішали, її дівчаткам.
Оля знов опустила очі на диван і продовжила:
– Але. Якби воно там не було, краще ж не жити так, ніби ми на вокзалі? Зробити хоч трошки зручніше і затишніше.
Донька підійшла і обняла її за шию.
– Мам...
– Що?
– Я дуже тебе люблю...
Малюнок на обивці дивану, на який аж надто уважно дивилась Оля впродовж цієї розмови, раптом став розповзатися і втрачати чіткість.

***
Лєра намагалася взяти себе в руки і налаштуватися на хороше. Виходило не дуже. Якийсь час вперто читала статті про вагітність, щоб тим забити всю чорноту, яка в ній оселилися. Не допомогло. Чорнота радісно поглинала все і наче розросталася ще більше. Думати про Руслана вона не могла, надто боляче, а про те, чи хоч вона дитину не думала взагалі, та і пізно вже було щось вирішувати. Їй просто хотілося, щоб вся ця лютнева мара взяла і зникла. Але нічого не зникало, навпаки, морок ставав все густішим і задушливішим.
Врятували її огірки. Вони росли в дальньому кінці городу. Ольга, як городник початківець, не розрахувала те, що автоматичного поливу у баби Оксани ніколи не було, а поливати цих зелених звірів слід було щодня. Ввечері Надя і Віка голосно висловлюючи протести, таки тягали на грядки воду з великої металевої діжки, що стояла за хатою.
Але якось Лєра прокинулась о п'ятій ранку, вийшла на вулицю і побачила біля діжки маленьке 4-літрове відерце. Звідки воно там взялося – бозна. Спочатку вона сіла на лавочку і за звичкою, стала дивитися нікуди і всюди одночасно. А потім, ніби щось її штовхнуло в спину – Лєра навіть озирнулися і була готова заприсягтися, що то був цап Жора, але той щипав травичку в іншому кінці подвір’я. Від несподіванки вона привстала, потім підійшла до діжки, набрала тим мікровідерцем води і пішла до огірків. Бозна, скільки повільних ходок вона зробила до 7 ранку, час від часу перепочиваючи і змінюючи руку, яка несла відро. Але огірки, на радість Наді та Віки всі були политі, а Лєра вперше за кілька місяців поснідала з апетитом, а потім лягла спати і міцно проспала аж до обіду.