4. ЧЕРВЕНЬ

Скоро у дівчат настали канікули. На честь цього було вирішено з’їздити в місто погуляти, поїсти морозива, може, сходити в кіно. Оля трохи нервувала, але за весь час, що вони тут були, по обласному центру не було жодного прильоту. І хай їй не хотілося ніякого свята, дівчата на нього заслужили. Тож спитала у Петра Юхимовича, коли той наступного разу поїде на своєму драндулеті на міський базар, – так і визначили дату.
Зранку в той день Оля навіть підфарбувала сірувате обличчя жінки, яке дивилося на неї з дзеркала. А ще витягла з валізи легкий шарфик м’ятного кольору і пов’язала на шию.
Критично глянула на себе:
– Трупак, але в шарфику. Піде.
Ще раз перевірила, чи взяла документи, гроші, аптечку. Вона знала, що її аптечка абсолютно не стане в нагоді, в разі якщо щось станеться, але наявність пластиру, бинту, йоду і пачки ібупрофєну якось заспокоювали.
– Треба все ж таки зібрати нормальну, – подумала Оля, закрила сумку і вийшла на двір. Там вже чекали причепурені Надя і Віка. На вулиці стояла автівка Петра Юхимовича, зірковий час якої минув, мабуть, вже років двадцять тому. Але і на тому спасибі.
Було сонячно, здається вперше Оля помітила, що земля вдяглася в усі відтінки смарагду, вдихнула свіже повітря з запахом трав, квітів і сонця.
–  Сьогодні буде хороший день! – промовила як мантру, і пристебнула пасок безпеки на передньому сидінні.
***
Коли під'їхали до торгівельного центру, виявилось, що вільних місць на парковці не так вже і багато. Вихідний все таки. До того ще й смугу найближчих місць зайняли фури, що стали впоперек.
Петро Юхимович вилаявся на цих «мастадонтів», пристроїв машину і заглушив мотор. Першою вийшла Ольга. Вона озирнулася і вдихнула повітря на повні груди. Наче і нема ніякої війни – ласкаве сонечко, люди поспішають на закупи, а хтось вже розвантажує візок в багажник... Позаду хлопнули дверцята – то вийшла Віка. 
Далі все відбулося буквально в одну секунду. Олю оглушила тиша. Тиша ревіла і волала, затягувала в себе, як вирва. Потім вона не могла зрозуміти, що змусило її швидко обернутися, смикнути Віку під себе і впасти.
За долю секунди пролунав вибух, полетіло скло, каміння, метал...
Їх врятували «мастадонти», більшість важких осколків прийнявши на себе.
Коли Оля підвела голову і знову змогла щось чути і бачити, то відмітила темну струйку, що текла по асфальту в її бік. А ще на пальці щось намоталося. Чи нитка, чи дротик. Автоматичним рухом вона сунула то в кишеню – ніколи не кидала сміття на вулиці, і спробувала підвестися.
– Мамо, ти мене роздавиш!
Оля підхопилась;
– Віка, доню!
– Мам, відстань, задушиш!
– Надя! – у Олі запаморочилася в голові і вона схопилась за машину.
– Надя!!!!
– Я тут, ну не кричи ти так! 
Надю врятував Петро Юхимович, вчасно штовхнувши її на землю. 
– У мене рука болить. І подряпина велика.
– І я дуже вдарилась.
– Схоже, в кіно ми так і не потрапимо, – Віка тоненько зареготала. 
– Зате в боулінг пограли, – сказала Надя і заридала.
– Петро Юхимовичу, ви як? – спитала Ольга, притуляючи дівчат до себе.
– Нормально. Плече зашиб, але то дрібниці.
Мабуть, тільки станом шоку пояснювалось те, що вони, навіть не підійшовши до парамедиків, сіли в машину і одразу поїхали додому. 
Тільки через хвилин п'ятнадцять Оля відчула нудоту і сильний головний біль, аж до запаморочення, а ще дуже саднили долоні та коліна. Вона опустила очі – ноги були в крові.
Озирнулась і ще раз уважно подивилась на дівчат – наче жодних пошкоджень, окрім синців, видно не було. 
– Зупиніть, будь ласка. – Оля сказала таким голосом, що Петро Юхимович одразу звернув на узбіччя.
Вийшла з машини, виблювала, заспокоїла дихання, потім дістала бинт з аптечки, пляшку з водою і як могла промила коліна.
– Забруднила вам всю машину.
– Пусте.
Дівчат попросила порахувати до 10 і розповісти якогось віршика. Насправді, якби вони замість віршика їй зараз видали таблицю множення, вона б все одно не помітила.
Нарешті приїхали. Баба Оксана стояла на вулиці, перед хвірткою. Дуже стривожена.
– Слава богу! Давайте в хату.
Вона обмацала Надю і Віку дрібними дотиками і видохнула, кивнувши Олі, – все в порядку.
В кухні на плиті вже закипала велика каструля води і стояли ночви.
– Давайте, нехай вода все змиє. 
Оля допомогла дівчаткам роздягнутися, ще раз ретельно обстеживши – нічого страшного, слава богу. Цікаво, звідки баба Оксана дізналась? Мобільного у неї не було, якщо хтось хотів їй зателефонувати, то дзвонив Лільці, сусідці вище по вулиці, але Лілька вже три дні як поїхала до родичів. Телевізора в хаті теж не було, як і комп’ютера…
Нагодувавши і загнавши дівчаток спати, Оля нарешті вирішила і з себе змити цей день. Поставила миску, налила ще теплу воду з каструлі на плиті, стала стягувати з себе сукню. Щось дзенькнуло об підлогу. Випало з кишені. Ланцюжок. Звідки? А, це той, що вона машинально підняла з асфальту біля торгового центру. Оля підхопила ланцюжок з підлоги і придивилася – на ньому гойдалася підвіска у вигляді сузір’я Ведмедиці. Оля здригнулася. Вона знала, кому належав цей кулон. Навряд чи існував ще один такий.
Нашвидкуруч помившись і натягнувши на себе худі, вона взялася за телефон.

***
Пам'ять – дивна річ. Ніколи не знаєш, на що вона начепить бірку “щасливий спогад”. Взяти хоча б ту поїздку в Очаків після четвертого курсу. Грошей весь час не вистачало, хоча вони вже і потроху працювали. А тут дальня родичка Руслана домовилася за “будиночок на базі”. Будиночок виявився сталевим вагончиком, що при серпневій температурі 38 градусів в тіні нагрівався за лічені хвилини так, що перебування в ньому скоріше нагадувало тортури, аніж натяк на відпочинок. Там же окрім двох вузьких панцирних ліжок з матрасами завтовшки в палець, була стара електроплитка з пошкодженим дротом та холодильник з доісторичних часів. Плитку Оля сама вмикати відмовлялася, а холодильник, вмикаючись і вимикаючись видавав такий грохот, наче на будиночок зійшов кам'яний оповзень. 
Спати чи кохатися там було неможливо через духоту, а відкрити двері – небезпечно, – на базах сильно крали, та і комарі радо влітали усім натовпом поласувати молодою кров'ю. 
Оля тоді геть одуріла від спеки, ще і місячні почалися завчасно, спаскудивши і так недовгий відпочинок. Море, від якого вона очікувала чистоти та прохолоди, виявилось мілкою брудною калюжею густого кольору хакі. Пару раз спека її таки зламала і вона зайшла в ту жижу, але щоб окунитись треба було йти далеко. Казали, що зараз просто час такий, вода йде з лиманів, чи щось таке, і що якщо проїхати далі, або на Косу, то там море – справді море. Але їй вже нічого не хотілося. Було дуже себе шкода. Що відпочинок пропав, що погано себе почуває, що сонце пече, що пиляє Руслана нізащо. Зрештою, спала вона вдень, примостившись на широкій старій лавці у дворі в тіні вишні.
В якийсь вечір вони пішли гуляти. Ну як гуляти, просто пішли в нікуди. Десь гриміла дискотека, над головою було темно-синє, аж чорне небо з яскравими великими зірками. 
Спека спала і Олю нарешті трохи відпустило. А потім в дискотеці заграв «Місяць», улюблена пісня, і якось стало навіть хороше на душі. Зрештою, літо, море, яке не яке, пісня, Руслан. І тут він подивився на неї і сказав:
– Давай одружимось.
То було дуже дивно, але не так щоб несподівано, хоча в цей день вони добряче полаялись через якусь дрібницю: чи то картопля підгоріла на тій клятій плитці, чи молоко скисло в холодильнику. Точніше, лаялась Оля, а він просто не витримав і в якийсь момент відрубав:
– Досить. Поїхали додому. Завтра.
Їй стало соромно і шкода його, бо знала, як він мріяв про цей відпочинок.
А тепер “Давай одружимось”.
Чомусь перше, що вона спитала, було “Коли?”
– То ти згодна? 
– Мабуть...
– Мабуть?
– Так.
Жодної ейфорії, яку так люблять описувати дівчата, у Олі не було. Ця пропозиція була чимось закономірним. Вони ще зі школи знають одне одного. Дружать. Зустрічаються. Мабуть, не було людини, кому б вона довіряла більше. Чом би і ні. Хіба треба ще щось шукати? 
І в пам'яті нічне небо, пісок, море, пісня і його схвильований поцілунок злилися в один щасливий спогад. Про той вагончик, спеку, зелену жижу замість моря Оля забула. До сьогодні.
А шлюб… Шлюб виявився непоганим. Мабуть, найкращим в ньому було те, що вдалося розійтися і залишитись друзями. Їхнього розлучення ніхто не зрозумів – обидва нормально заробляли, дім збудували, двоє дітей… Те, що відсутність нещастя ще не є щастям – абсолютно не вважалося поважною причиною ані їхніми родичами, ані знайомими. Просто в якийсь момент Оля усвідомила, що треба розходитись, щоб зберегти те, що є. Дружбу і підтримку.
Після розлучення у неї було пару тривалих романів, але знову заміж вона не спішила, то все зійшло нанівець. 
Коли у Руслана з’явилася Лєра, всі вважали своїм обов’язком розповісти Олі, що от тепер вона пошкодує, що “прогнала чоловіка”. Але, по-перше, його ніхто не проганяв, а по-друге, Оля навіть зраділа, коли переконалася що з Лєрою у колишнього все серйозно. Бо знала, наскільки важлива для Руслана сім’я, і іноді на серці шкребли кішки, що у них не вийшло – наче вона була винувата, що він залишився без родини. Поява Лєри стала своєрідною індульгенцією.
Ольга чудово розуміла, що їй ніхто не повірить, адже за неписаними правилами реаліті шоу, яким бачилось життя більшості її колег, сусідів, родичів, –  колишня дружина зобов’язана приймати новеньку в штики, щоб там не було. Але начхати на те, хто там що думає.
Оля розуміла свого колишнього чоловіка. Лєра була...приваблива. Так, це слово. Не якась журнальна краса чи щось таке, а саме привабливість.
Тягуча, м'яка, ніжна, тендітна, без гострих кутів і різких рухів. Поряд з такими людьми хочеться бути. В той же час в Лєрі відчувалась глибина і розум. Не той розум, що береться з підручників і годин перегляду інтелектуальних шоу, а той, що формується з уважного спостереження за світом. Саме такі люди кажуть, що нота “До” – зелена, “ля” – бузкова, а цифра три кислувата на смак.
Оля і близько ніколи такого не відчувала. 
Так, Лєра була інакшою. І як вони з Русланом могли так довго прожити разом, якщо і йому, і їй, зрештою, виявилось, потрібні геть інші люди? Але Оля не могла довго задаватися філософськими питаннями, що не мали значення для сьогодення, і це, до речі, було ще однією її відмінністю від Лєри.
Оля надто добре знала Руслана, щоб турбуватися про те що він “забуде” про дочок. Єдине, за що переживала спочатку – чи знайдуть Лєра і дівчата спільну мову. Було непросто, але Лєра виявилася спокійною і терплячою, тож зрештою Надя та Віка подружилися з новою дружиною тата.
А тепер вона їхала за Лєрою в третю міську лікарню, куди відвезли “неважких”. Там по телефону сказали, що відпустили б пацієнтку ще вчора, але “через її стан” залишили на ніч поспостерігати.