3. КВІТЕНЬ-ТРАВЕНЬ

Коли потеплішало, Оля взялася за город. До того вона овочі не вирощувала, більше займалася квітами, вдома город був лише в планах. Ну що ж, от і змога попрактикуватися. Закупила насіння, порадилася з Петром Юхимовичем – сусідом, тим самим дідом, що вказав їм на хату. З ним, бо баба Оксана теж виявилася не дуже справна в городніх справах – “ти сій, доню, воно і виросте”, – так сказала.
Зрештою, посадили картоплю, купила розсаду огірків, помідорів, а кабачки, сподіваючись на удачу і живучість цієї рослини, посіяла в грунт сама. 
Справ вистачало. Але все одно було важко. Спала вона так само погано і мало, ще і від Руслана вже кілька днів не було жодної звістки. Телефон не відповідав, всі повідомлення лишалися непрочитаними. Подзвонити Лєрі? Коли вони розмовляли востаннє? В березні? Треба набрати. Глянула на годинник – десята вечора. Навряд чи Лєра спить. Вийшла в хол і набрала номер.
– Лєра?
– Так.
– Як справи у тебе?
– Нормально. – це слово тепер заміняло собою абсолютно все. І могло значити від “лягаю спати під теплу ковдру, випивши чаю” до “тримаю пальці на рані, зупиняючи кров, сидячи біля місця прильоту”. Але оскільки прильотів в місті досі не було зафіксовано, Оля сподівалася, що то “нормально” ближче до першого варіанту.
– Лєра, я хотіла спитати, у тебе немає звісток від...
– Ні. – аж надто швидко відповіли на тому кінці. 
– А ти не дзвонила…
– Дзвонила.
Оля почекала на продовження, але на тому боці розмови мовчали. В принципі, можна було вже і не питати, але вона завжди любила визначеність.
– І що сказали?
– Що нічого не можуть стверджувати. Що або в полоні, або…, – Лєра явно намагалася заспокоїти тремтіння в голосі. – І ще невідомо, що краще, – додала вона глухо.
–  Зрозуміло. Ти в порядку?
А ти сама в порядку, Олю? – смикнула себе, – задавати такі питання?
–  Я нормально. – вже твердо сказала Лєра.
– Добре. – Оля помовчала. – Якщо що – приїзди до нас. Дівчата будуть раді. Адресу ж маєш? Це ж години півтори з міста, не так вже й далеко.
–  Дякую. – знов мовчання.
–  Ну, тихої ночі. – а що ще сказати?
–  Дякую, вам також.
Відбій.
Слово “відбій” теж тепер набуло іншого значення, – відмітила про себе Оля.
Або в полоні, або… Неможна про це думати. Ще нічого неясно. Все буде добре. Він обов’язково повернеться. У нього ж діти. – вмовляла себе Оля. Адепти позитивного мислення її завжди бісили. Але відчувала, що якщо зараз в її серці з’явиться ще одна бездонна чорна діра, вона просто не витримає. А вона не мала на це права. 
Він живий. Він повернеться. Про інше не думати. 
***
Травень добігав до середини. Не те, щоб Оля його помітила, вправно впахуючи на занедбаному городі, але все таки стало тепліше – частину одягу вже можна було не натягувати на себе. Вона з радістю затовкла у валізу товсті теплі штани, що робили її схожою на снігову людину. Звісно, Оля не знала, як виглядає снігова людина, але якби треба було зобразити, то її кремезне відображення в дзеркалі у цих штанях чудово б підійшло б як приклад. Голі ноги і руки виглядали блідими і хворими. На свіжому повітрі ще було прохолодно. Але Оля до теплого одягу вже не повернулася. Наче свіжий вітер міг оживити те, що вмерло в ній за цей лютий, довжиною в три місяці. Поки що в три місяці…
Щоранку у неї була традиція. Взяти каву та увімкнути в телефоні стрім з відеокамери перед будинком. Її будинком. Це було одночасно і болісно, і солодко, наче здирати шкірочку з рани, що тільки почала затягуватися, але відмовити собі в цьому Оля не могла.
Не могла залишити дім. Ось колір штукатурки, який вона довго обирала, розписані стовпчики веранди... Навколо будинку йшла довга клумба – там посаджені кущі рожевих півоній. Не сортових, а куплених в якоїсь бабки на ринку, проте аромат від них в травні стояв такий, що аж літати хотілося.
І тепер Оля чекала на півонії. Хай вона не вдома, але ці тварюки не можуть заборонити їй побачити її квіти. То щоранку вона пила каву з домом. 
І ось півонії розквітли. Здавалося, ніколи вони ще не були такими шикарними...
А потім все закінчилось. Вона вбила свій дім.
Одного ранку, ввімкнувши відео, одразу помітила, що щось змінилось. Трохи збоку стояли машини. Потім з'явилися люди. Ні, не люди. Ці…
Вони роздивлялися будинок і про щось балакали. Оля спочатку заклякла, а потім швидко вимкнула камеру і здригнулася, ніби наступила на змію. 
Кілька днів вона не дивилась на будинок. Але зрештою увімкнула стрім знов, сподіваючись, що все скінчилось, що «ці» пограбували та поїхали. Ні. Вони лишилися. Їх було багато. Судячи з одягу, тобто, форми, явно не прості “солдатікі”. Оля вмикала відео кілька разів на день. Сумнівів не залишилось. Тварі там оселилися. Потоптали її півонії. Руки затремтіли, в грудях запекло, але в очах було сухо. 
Ще одну ніч вона крутилась без сну, а наступного ранку ввімкнула камеру, щоб подивитись на будинок востаннє. Скам'яніла сиділа перед екраном телефону. Потім вголос сказала:
– Вибач. – вийшов хрип, адже в горлі пересохло. 
Тоді відкрила список контактів на одному з телеграм каналів Збройних сил.
Тієї ж ночі її будинок помер. Помер разом з тими, хто сплюндрував його і її країну. 
Оля відчула це. Прокинулась серед ночі від того,що хтось сказав, відчеканюючи кожне слово:
– Ми. Сюди. Більше. Не. Повернемось.
Вона схопилась. Тіло тремтіло. Відчула, що у неї є буквально хвилина. Швидко накинула куртку, сунула ноги в капці і вислизнула за двері, пробігла коридор і вже просто випала на нічне повітря.
Тут сили покинули її, вона опустилась на коліна і завила. Потім впала на землю – мокру, холодну, – і то було приємно, бо тіло горіло і билося в лихоманці. Сліз не було. Оля запустила руки в траву і стала дряпати землю, поки геть не стало сил. 
Мабуть, вона втратила свідомість не повністю, бо почула над собою жіночий голос:
– От горе, господи. Така страшна втрата... Жора, давай її до мене. 
Далі Оля бачила ніби у мареві візок, в який впрягся сивий цап. Її кудись везли, а потім переклали у щось м'яке і ніжне. І зверху накрили таким самим. Здається, їй чимось витерли обличчя, ноги, руки, але далі вона вже нічого не чула і не бачила, бо провалилась в міцний сон.
Прокинулась в обід, у своєму ліжку. У вікно зазирало сонечко, надворі було чутно, як дівчатка про щось теревенять. Тіло боліло. Вона потягнулася. Встала. На ліжку лежала вишита сорочка. Червоно-чорна. Поки Оля роздивлялася чудернацькі взори, в двері постукали.
– Це тобі. – тоном, що не терпів заперечень, сказала баба Оксана. – Червоний колір то любов..
– А чорний то журба? – слабо всміхнулась Оля
– Любов і пристрасть, – продовжила баба Оксана. – Ця сорочка дасть тобі сил. Будеш носити чи ні – не так важливо, з нею нічого не станеться і служитиме вона тобі завжди. Бо вона твоя.
Оля не одразу змогла відповісти, а коли нарешті сказала “дякую” – баба Оксана вже виходила з кімнати. 
Сорочку Оля того ж дня вдягла, під худі. На дотик вона була дивна – наче цупке полотно, але дуже м’яке до тіла. Зрештою, звідки Олі було знати, яке має бути полотно – раніше нічого подібного не носила. Але дійсно наче стала себе краще почувати. Хоча дівчаткам про будинок так і не знайшла сил сказати. Потім все одно якось дізнаються.
А тепер... Тепер треба було далі жити життя, хоча зліва під ребрами оселився холодний білий гладкий камінь. З кожним днем тіло все більше приймало його, як сад приймає гранітну глибу, напускаючи на неї мох та ліани. Але іноді камінь давав про себе знати тягучим сильним болем, таким, що аж темніло в очах. Біль проходив, варто було зупинитись і зробити кілька глибоких вдихів. Але камінь нікуди так і не подівся. Оля знала, що він назавжди.
***
– А коли в пані Оксани день народження? – спитала якось Оля в Петра Юхимовича.
– Тю, а нащо то тобі? В її віці дні народження вже не святкують, бо ще виявиться останнім, – він сказав це просто, ніби розмова йшла про погоду.
– Ну хочу якось привітати, подякувати, що прихистила нас.
– То ж можна і не в день народження зробити, га?
– От ви вредний, – посміхнулась Оля, – мабуть, самі не знаєте?
Петро Юхимович вийняв з рота останній цвях і забив в дошку, а тоді розважливо сказав:
– Отут ти, Олю, пальцем в небо попала. Якраз це я знаю дуже точно. Може і вона так точно не знає.
Оля глянула на нього, – кепкує з неї, чи дашок вже починає їхати, чи може...
– Що, святкували вже вчора щось? – вона підозріло принюхалась.
– О, а кажуть городські виховані, де-лі-ка-тні, – промовив він по складах, витираючи руки не менш брудною, ніж руки, ганчіркою. – Кажуть, вас там вчать, що є ці... Як їх... Особисті кордони...
– Петро Юхимович, або кажіть вже, або я піду, купа справ ще, – Оля почала дратуватися.
– От ти бистра! Не кип'ятись! Мені, сичу старому, може хочеться подовше з красивою молодою жінкою побалакати! Добре, слухай…
Насправді, ніхто не знав, скільки років бабі Оксані. Коли в 55-му році на хутір приїхали і оселилися батьки Петра Юхимовича з ним 5-річним, то баба Оксана вже була не першої молодості.
– Якщо чесно, я тоді, малий думав, що їй вже багацько років. Але знаєш, як малим, – якщо комусь тридцять, то вже практично динозавр. Але їй точно було більше тридцяти. Та і більше сорока, мабуть. 
– В 55-му році? Більше сорока? – Оля швидко порахувала. – їй же зараз має буть...більше ста років!
– Ото я тобі і кажу. Що дивна справа з її віком.
– Але ж є якісь офіційні документи, паспорт, дані перепису..., – Олю не на жарт зацікавила їхня хазяйка-довгожителька.
Петро Юхимович хитро посміхнувся. 
– А якже! Звісно є!
– І що там? – Оля стала втрачати терпець.
– А там стоїть 1949 рік народження, тобто зараз їй 73 роки.
– А чого ж ви мені тоді голову морочите! Це вже схоже на правду! – Оля повернулася і пішла з двору, аж тут різко зупинилася і знов глянула на Петра Юхимовича. Старий серйозно дивився на неї і не посміхався.
– Ви хочете мені сказати, що прийняли 6-річну дівчинку за 40-ка річну жінку? Я вже нічого не розумію!
– Звісно, ні. – старий ще трохи потримав інтригу, а потім видав фінальну репліку:
– Просто документи на паспорт і дані в перепис вносив я.
Це було ще в кінці 90-х, а може напочатку 2000-х, – розказав зрештою Петро Юхимович.
Приїхав тоді на хутір молодик з портфелем, ноутбуком, весь модний. Каже, агент Всеукраїнського перепису. Каже, якийсь недогляд, бо нашого хутора нема в жодних відомостях. І як же ми тоді отримуємо субсидію і голосуємо. 
А я знаю, як? Ходимо в Квіткове на дільницю, там і голосуємо. 
Короче, став той молодик ходити по хатах і всіх записувать. Рік народження, якої національності, скільки тут мешкають, діти, чоловіки/дружини... Хтозна нащо йому стільки даних. Ну треба то треба.
Тільки на бабі Оксані його місія і закінчилася. Зустрів його спочатку цап Жора, потім сама вийшла. Про що вони там балакали, не знаю, мені було нечутно, тільки бачу, відійшов той молодик якийсь блідий, піт з чола витирає, розгублений.
Ну я його і покликав, то сьо, кажу, робота роботою, а може пообідаємо? Та й по чарочці? Довго вмовляти не довелось.
Випили, закусили. Він і став розпитувати, що то за стара, ну Оксана, значить. А я що? Кажу ну стара і стара, сусідка, приязна, тиха, живе тут дуже давно, займається ткацтвом і вишивкою, народним промислом, значить...
А той давай, як ти сьогодні, пристав, – скільки їй років, де народилася? Бо, каже, щось дивне виходить.
Ну я йому прямо не відповів, бо й сам не знаю, але слово за слово, залишив він мені всі свої бумажки, щоб я на наших мешканців заповнив, а потім у Квіткове заніс в сільраду, а він, мовляв, забере за тиждень. 
Ну я так і зробив. А бабу Оксану посадив у свій драндулет, повіз в паспортний стіл, написали ми з нею заяву на втрату паспорту. Коли вона бланки заповнювала, сказала, що погано бачить, – смєкаєш, да? Нитки плутати вона нормально бачить, а писать документи, то сразу сліпа. Ну я і заповнив за неї. От і виходить, що наша баба Оксана 1949 року, народилася тут, на хуторі В.візєніє, 13-го листопада...
– А взагалі, всі хто тут живуть, оселилися вже після баби Оксани, наче навколо неї. – після довгого мовчання продовжив дід Петро. – і наче для неї.
– Я не розумію, – сказала Оля.
– Та я теж не дуже... Але от глянь, у Лільки вона молоко бере, у Паші з Ларою тарілка на хаті, то як Інтернет треба раз на півроку їй, то будь ласка. У мене драндулет ото, та і полагодити можу, з ремонтом допомогти, на пошту згоняти...
– І документи підробити, – вставила Оля.
– І документи підробити, – підтвердив Петро Юхимович.