2. БЕРЕЗЕНЬ

– Мам? Мам, ти спиш?
– Ні. Тихо давай, а то Віку розбудиш, – прошепотіла Оля.
– Я теж не сплю, – відгукнулася Віка.
– Ось маєш...
– Мам, –  продовжила Надя. – тобі не здається, що баба Оксана якась дивна?
Оля задумалась. 
– Не знаю. А чому ти так вирішила?
– Вона пізно встає. – втрутилася Віка.
– А яке вам діло, людина може вставати, коли їй зручно, тим більше, баба Оксана ж не ходить на роботу.
– Так, – погодилася Надін. – Але коли ми гостювали в бабусі, то там ніхто так пізно не вставав. Люди за містом зазвичай прокидаються рано. Тим більше в селі. Хіба ні?
– Так, це правда. – Оля згадала внучату тітку, яка вставала о третій-четвертій ранку. Але в неї була корова. В баби Оксани худоби не було. Хіба старий цап.
– І нема в неї курей хоча б. – продовжила Віка.
– Та що курей, навіть городу маленького.
– Ну може їй важко поратись на городі.
– Може...Але ти сама казала, город виглядає так, наче його ніколи не обробляли.
– Дівчата, – твердо сказала Оля. – яка різниця. Головне, пані Оксана добра людина. І прихистила нас. І дозволяє жити, як нам зручно.
– Це так, – погодилася Віка, - але тут точно якась таємниця. Навіщо селитися на хуторі, якщо не плануєш хоча б курей завести?
– Ну вона тут дуже давно, може, колись були і город, і кури...
– Сумніваюся…,– телевізійним голосом сказала Надін.
– Так, досить от ваших розслідувань. Не чіпайте бабу Оксану і поводьтеся чемно. Добре?
– Добре. – після кілька секунд мовчання роздалося з ліжок дівчат
– І не лізьте не свої справи! Все, на добраніч.
– На добраніч.
Кілька хвилин панувала тиша.
– І в дивний дим теж не лізти? – це Віка.
Оля підвела голову з подушки:
– Який ще дим, господи?
– Дивний! У неї з димаря над залом!
– Віка, досить видумувати! Як дим може бути дивним?
– Бо він золотистий і взагалі в ньому щось блищить!
– Ну ти загнула! – це втрутилася Надін. Слава богу, хоч вона не підтримала теорію дивного диму.
– А от і не загнула!
– В димі можуть бути залишки жаринок, вони і блищать.–  втрутилася Оля. –  все, дівчата, серйозно, досить цієї маячні.
– А от і не маячня...
– Віка!
– Ну добре. – невдоволено пробурмотіла донька. – на добраніч. 
І за кілька секунд долала:
– А все таки він дивний! І цап Жора теж!
Бух! – це Надін кинула в Торі подушкою 
– Ай! –  мама, скажи їй!
– Так. Я сказала, досить! - Оля вже почала сердитися по-справжньому. 
Дівчата то відчули і вирішили за краще сьогодні заспокоїтись.
Хвилин за десять роздалося дружнє сонне дихання. А від Олі сон пішов.
Дим дивний. Це ж треба придумати! Але і справді, ми вже місяць тут, а нічогісінько не знаємо про пані Оксану…
***
Взагалі з хазяйкою їм пощастило. Вона не лізла з порадами і нічого не розпитувала. Вже за це Оля була до неба вдячна. А ще баба Оксана зажди непомітно була поряд, коли в тому виникала потреба. Тільки Оля задумала зварити борщу – та вже несла велику каструлю, тільки подумала, що треба десь знайти хоч якусь роботу, – порадила будинок культури в Квітковому.
Проте Оля все ніяк не могла зрозуміти, як в перший день прийняла хазяйку за немічну згорблену бабуню – тепер бачила перед собою високу статну жінку завжди з рівною спиною. Неможливо було сказати, скільки тій було років, але назвати бабу Оксану старенькою – язик не повертався.
Насправді таємниці баби Оксани, якщо такі і були, мало цікавили Олю. Головне, чого вона зараз прагнула – не думати. А для цього треба завантажити себе на повну. Легко сказати, коли все валилося з рук.
Але за тиждень вона вже дійшла до Квіткового і влаштувалася на посаду бібліотекаря в Будинок культури. Приходити кожного дня було необов’язково, так їй сказали, – вистачить пару раз на тиждень. Але Оля за пару тижнів, познайомившись з усіма, вже організувала ярмарок на підтримку ЗСУ, збір речей для тих, хто втратив домівку, стала шукати інформацію, як плести маскувальні сітки… Завалила себе завданнями і роботою та раділа цьому.
Тільки ночами довго не могла заснути – слухала шурхоти і звуки, чужого, не свого дому. Думки, які так успішно виходило стримувати вдень, вночі відчували, що оборона слабшає і починали наступ. 
Віка теж не спала. А Оля не мала ані сил, ані ідей щось з цим робити. Іноді донька, накинувши куртку, виходила вночі на двір – Оля пару раз її таємно супроводжувала. Там доня сиділа або на лавці, або йшла в сарай до цапа Жори. Вони потоваришували.
Оля не знала що краще – тихе і зовні спокійне безсоння Віки чи капризи Наді, яка нібито з тринадцяти років впала у п’ять. 
– Мам, я забула свій улюблений светр! Може нам хтось його пришле Новою поштою?
– Мам, а коли ми зможемо повернутися?
– А чого ми не поїхали за кордон, як Катька (Любка, Машка)?
– Мам, а війна це надовго?
– А бабусю не вб’ють в окупації?
– Мам, а тато пише тобі чи лише нам і тьоті Лєрі?
– Я не хочу макарони з сиром! Хочу суші!
Оля розуміла, що ці капризи лише маска стресу і евакуації – вона стала вчитися промовляти це слово, “евакуація”, хай і подумки, – але це виснажувало і вибивало грунт з-під ніг. Було видно, що Надя ці напади не дуже контролює, і потім переживає, але, мабуть, то був її спосіб підлаштуватися під нову реальність, як у Віки – нічні прогулянки.
Коли Віка, а за нею і Надя стала допомагати бабі Оксані, – та вишивала і шила сорочки, – Оля зраділа. Це разом зі шкільним навантаженням мало хоч якось відволікти дівчат. Працювала баба Оксана у великій залі (ліві двері з холлу). Це там був комин, димар від якого Оля розгледіла в перший день. І з якого, як стверджувала донька, йшов “дивний дим”.
Самого комину ніхто повністю не бачив через високу ширму. Оце справді було дивно – ставити ширму перед місцем, звідки мало йти тепло. Але комин баба Оксана при них ніколи і не затоплювала – обходилася пічкою в іншому кутку. Ще в кімнаті стояв ткацький станок – частину полотна хозяйка ткала сама. Також в залі був великий стіл біля вікон, на якому лежала тканина, схеми, нитки і всяке інше приладдя.
Спочатку дівчата допомагали бабі Оксані у дрібничках – щось скласти, щось подати, розглядали узори. А потім потроху стали вчитися вишивати. Оля раділа: по-перше, корисна навичка, по-друге розрада. Особливо часто до зали заглядала Віка. Може, вишивання допоможе їй нарешті спати вночі?
Вишивання Віку дійсно цікавило, але ще більше цікавили її дивні тонкі золотаві пасма, які вона бачила ночами, коли не спала. Ці пасма виходили (чи входили?) в широкий димар і прямували просто до зірок. Пасм було завжди сім. Віці дуже кортіло дізнатись що то є, невже так просто розходиться дим? Тоді звідки він, адже комин не топиться? Чи топиться, але лише вночі? Вона спробувала сфотографувати той дим – але на фото абсолютно нічого не було видно. Просто димар і небо. Питати напряму вона не наважувалась і вирішила поспостерігати. На відміну від Надін, Торі була терпляча і вміла чекати. Але і вчитися вишивати було прикольно. Баба Оксана ніколи не сварила, коли вона чи Надя робили помилки, казала, що то надає речі унікальності, робить її несхожою на інші…