1. ЛЮТИЙ

Присвячується всім, хто вірить, навіть, коли надії вже немає

– Ми сюди ніколи не повернемось. – голос прозвучав абсолютно спокійно, тільки тьмяно, наче освітлення в нічних коридорах лікарні. 
Він похапцем глянув на неї, возячись з ключами, – бліда, але очі сухі.
– Олю, не дури. – сказав машинально, просто щоб позбутися тиші після її слів.
Вона повторила:
– Все нормально. Це правда. Ми. Більше. Ніколи. Сюди. Не. Повернемось. – розвернулась і пішла в машину до дівчат.
Вона і б не змогла тоді пояснити, що саме має на увазі. Не думала про те, що в дім влетить ракета, чи місто окупують, – хоча саме через це вони і вивозили дітей. Просто колись один мудрий дядько сказав, що не можна двічі увійти в одну воду. Нічого не буде як раніше. Ані це місце, ані вони самі.
Ті дні в’їлися їй в пам’ять, як кислота в’їдається в метал. Це стало ясно не одразу. Спочатку все було як в анабіозі. Тому Ольга довго не могла пригадати певні деталі, наприклад, якими дорогами їхали, через які міста, де ночували і чи ночували взагалі. Натомість щось бачила чітко, наче кольоровий фільм на великому екрані. Ці дуже яскраві і точні, як креслення, спогади стали непрохано спливати у свідомості десь через пару тижнів після того як вони оселилися у баби Оксани. А тоді їй здавалося, що вона все робила навмання. Навмання навіть потрапила на цей хутір, адже спочатку планували шукати квартиру в місті…
До міста залишалось кілометрів тридцять чи сорок, але не пройшло і чверті години, як вони від’їхати від Квіткового, – роздався якийсь хлопок. Тоді цей звук ще не лякав, але від несподіванки Оля винирнула з каламутного напівсна.
– Тато, що це? – сонно спитала Надійка.
Руслан нічого не відповів, тільки щось буркнув крізь зуби і виліз з машини.
– Колесо пробито.
– Запаска є? – можна було не питати. У її колишнього чоловіка завжди все було передбачено.
– Так. Не виймав, у вас і речей було небагато. Але доведеться повозитись. А вам доведеться вийти.
Наливши дітям з термосу по ковтку вже ледь теплого чаю, Оля вийшла з машини і допомогла вибратись сонним і втомленим дівчатам. Було холодно і сиро, але хоча б без вітру. Починався ще один лютневий сірий день і Олі не хотілося думати, яким він буде.
– О, там якісь хатки, може когось покличу по допомогу. – сказала вона ні до кого не звертаючись, і пішла в напрямку села, якщо то було село. Насправді їй просто хотілось дихнути повітря, відійти від цієї машини, повної відчаю і розбитого життя.
– Віка, Надя, або йдіть зі мною, або лишайтесь і не відходьте від тата!
Кілька кроків – і ось вона вже вибралась на невисокий пагорб, де стирчав стовпчик з табличкою. Табличка була стара, тому розібрати напис було непросто. Оля підійшла ближче:
– Хутір В.Візєніє.
Слово «Хутір» і останні чотири літери назви – «єніє», були намальовані від руки фарбою, і, мабуть, дуже давно. Навряд чи сильно пізніше, ніж табличку прибили на стовпчик.
Оля раптом зареготала:
– Ввізєніе! Ввізєніє! Це ж треба таке! – холодне повітря обпікало горло, з очей текли сльози, але вона не могла припинити сміятись і реготала крізь кашель.
Нарешті, видохнувши і витерши мокре обличчя старою носовою хустинкою, що заблукала в одній з кишень пуховіка, Оля повернулась і крикнула дітям:
– А ну давайте сюди! Мені здається, ми приїхали. Руслан, ми пошукаємо чи не можна тут зупинитись.
Дочекавшись Вику і Надю, які, щоправда називали себе не інакше як Торі і Надін, – то ж треба було спеціально дати дітям прості імена, щоб отримати зрештою у власному домі ці богемні замашки, – вона рушила далі.
Хутір мав всього одну вулицю вздовж якої в досить дивному порядку розташувалися будинки. Спочатку зліва стояла одна хата, трохи далі справа підряд йшло три хати одна за одною, далі дорога робила невеликий вигін і там стояла четверта хата справа. Зліва виднілося ще дві хати на величенькій відстані від першої. 
Було дуже тихо. Цікаво, тут взагалі є хтось живий? Вони повільно дійшли до третьої хати, точніше третього будинку справа. У дворі порався якийсь дід – складав дрова.
– Вибачте! Будь ласка! Шановний!
Дід в старому кожуху зупинився і глянув на них з-під великої мохнатої шапки, але нічого не сказав.
– Вибачте, тут ніхто не здає будинок? Чи, може, частину будинку?
Дід підійшов до паркану, поклав дрова на землю і ще раз уважно на них подивися. 
– Звідки взялися?
– З.., – вона назвала місто, горло відмовлялося сказати «ми поїхали з дому через війну», – ми на машині приїхали, колесо пробило. Чоловік лагодить.
– З чоловіком жити будете?
– Ні. Тільки я і діти. – Оля озирнулася на Надю і Віку, що принишкли і вивчали здалеку дивакуватого діда.
Дід махнув на будинок навпроти.
– Спитайте бабу Оксану. У неї місця багато, може, і пусте, – нахилився, підняв дрова і пішов в хату, повністю втративши інтерес до прибульців.
Хата, на яку вказав дід, була стара, ба більше – мала точний вік. На фронтоні було вказано рік будівництва «1910». Будинок був… респектабельним. Ось це слово до нього пасувало більше за інші. Він нагадував дуже старого члена аристократичної родини, трохи занедбаного, давно покинутого обслугою, але сповненого відчуття власної гідності, яке не похитнули ані роки, ані світові війни та революції, ані їжа з макдональдсу та чай в пластянках.
Та і не лише це виділяло дім з поміж інших хуторських. Кам’яні фронтони впиралися в небо широкими димарями. Такі Оля бачила в Англії, де топили каміни. Окрім цих широких димарів, на даху стирчало ще дві звичайні пічні труби. По високій і довгій конструкції у дворі вився виноград, позаду будинку виднілися якісь сарайчики а далі – город.
В ролі замкового муру виступала стара дощата огорожа, яка майже впала в парі місць. Стареньку хвіртку можна було легко перестрибнути або відкрити просто перекинувши руку на бік двору і піднявши щеколду. 
Замість того Оля натиснула на піпку дзвоника, яку найменше очікувала тут побачити. Як не дивно, дзвоник спрацював. Одразу за дзеленчанням почувся швидкий тупіт і перед огорожею з того боку з’явилася… морда цапа. Цап був старий, Олі чомусь здалося, що він сивий. Жовтими очима цап подивився на прибульців, потрусив бородою і видав авторитетне «м-е-е-е-е». Вони так здивувалися з того всього, що заклякли на місці.
Пройшло ще пару хвилин (Олі здалося, що півдоби), двері відчинилися і на порозі дому постала хазяйка. 
Оля не знала, якою очікувала побачити господиню цього респектабельного маєтку, але вже точно не такою. Тоді їй здалося, що перед нею звичайна старенька, яких тисячі по базарчиках, трамваях, автобусах, і, вони, залежно від сезону, торгують або «сємками», або айстрами з власного саду. Або ж беруть приступами поліклініки чи магазини бо «сказали, цукор подорожчає». Така собі божа кульбабка, яка насправді має в собі нечувані сили та здатна самотужки перекопати дві сотки городу за день, а ввечері лише трошки скаржитись на спину.
Звісно, тоді Оля ні про що таке не думала, а просто раптом відчула сильну, практично нестерпну втому. Промайнула думка, що як їм не здадуть кімнату, вона ляже на вулиці просто як є, – в своєму дорогому пуховіку, – стулить очі, закриє вуха і буде так лежати. «Зробить ніч», як роблять маленькі діти. А потім прокинеться і нічого цього не буде. Просто встане зі свого ліжка, піде будити дівчат в школу і готувати сніданок. Наді кашу з фруктами, Віці – млинці з варенням, а потім поїде на роботу… І все буде як завжди. Господи, яке ж хороше у неї було життя. 
З роздумів її вивив чийсь голос. То стара щось питала.
– Вибачте… Ми хотіли дізнатись, чи не здаєте ви кімнату чи частину будинку. – голос прозвучав мляво, наче дійсно всі сили її залишили. Тут позаду почувся шум мотора. Під’їхав Руслан. Так швидко?
Стара, – баба Оксана, – уважно і геть не по-старечому дивилась на незваних гостей. Так само уважно дивився на них і цап.
– Доброго дня! – то вже Руслан привітався. – Олю, що…
– Та ось, сказали що тут є місце… Так здаєте кімнату? – Оля переступила з ноги на ногу, хоча холоду не відчувала. 
– Вам? – нарешті озвалася баба, не припинивши як рентгеном просвічувати відвідувачів.
– Нам. Тобто не всім. Мені і дітям… Я – Оля. Це мій чоловік Руслан, він поїде на... поїде. Це наші діти – Надя і Віка.
– А звідки ж ви будете? 
– З Півдня. – Руслан назвав місто. – То ви здаєте кімнату? 
Баба Оксана ще раз поглянула на них і кивнула.
– Так, здам. Якщо вам підійде. Тільки гроші на два місяці вперед. 
Руслан кивнув.
– Це не проблема. 
Пішов до машини і дістав дві невеличкі валізи та два рюкзака.
– Ото й усе?
– Так, – хрипнула Оля, ніби їй чимось здавили горло.
Баба Оксана повела їх в середину. Цап ніяк не прореагував на їхнє вторгнення, здається взагалі про них забув, як тільки баба відчинила хвіртку.
В домі був великий коридор, – в сучасному будинку таке помешкання назвали б холом, – з нього в два боки йшли двері. Баба Оксана відчинила праві. 
– Сюди. 
То було світла досить велика кімната з парою вікон, грубкою, двома старими металевими панцирними ліжками, диваном. Ще одні двері вели в кухню і одночасно ванну. Якщо можна назвати кухнею кімнатку з піччю, невеличким столом-тумбою та електроплиткою, а ванною –  куточок за шторою, де стояло кілька великих тазиків пара ковшів і кособока табуретка.
– Ще є газова плита в коридорі, якщо треба. Холодильник там само. Туалет на дворі, або відро візьмете на ніч. Митися в тазику, воду гріти на пічці або кип'ятильником, чи на плиті. – баба махнула рукою в бік електроплитки і уважно подивилася чи не злякаються. 
Оля не злякалася, тому що майже не почула. Вона дивилася як чоловік поставив валізи на підлогу, рюкзачки поклав на ліжко та так і стояв, не обертаючись. Діти щось відчули і кинулися до нього.