Великий світ

Я прокинулась, як завжди, вдосвіта. Сутінки зимового ранку проникали в мою кімнату через нещільно зашторене вікно. Поглянула на годинник – п’ята ранку. Який довгий, жахливо довгий день попереду! Чи скоро почне світати? Тоді можна зайняти «спостережну варту» біля вікна.

Ще хвильку полежала, набираючись сил, потім підсунулась до краю ліжка і переповзла в інвалідний візок. За роки хвороби я натренувала сталеві м’язи на руках, а сам перехід, точніше «переповз» до інвалідного візка довела до автоматизму. Мама підняти мене вже не могла.

Від вікна тягло холодом. Не дивно – зима. Замотавшись у великий картатий плед зручніше примостилась у візку. За віконним склом, осяяний вуличними ліхтарями, присипаний снігом, прослався килимом мій «Великий Світ». Скоро він прокинеться і у тісному, схожому на колодязь дворику, завирує життя.

Першим з великою сніговою лопатою в руках показався Петро Павлович, двірник. По за очі його називали Педро Падловичем – дуже вже відлюдькуватим, похмурим та грубезним він був. Подейкували, Падлович не любить людей, величає «комариним царством». Може й так. Зате я не раз бачила як він підгодовує «приживалок» - нічийних котів і псів, що проживали в підвалі будинку. І навіть Полкан (вже ж не знаю, хто його так обізвав), гордий помийний кіт не гребував брати їжу з рук двірника. Може, не таким вже й Падловичем він був?

Слідом за Павловичем із під’їзду в яскравому червоному спортивному костюмі (на вранішню зарядку)  вибігла Ізабелла Юріївна. Втім, сама вона завше прохала, щоб її називали тільки по імені. Ніхто не відав скільки Ізабеллі років – 40? 60? Доглянута, завжди при макіяжі і зачісці, одягнута лиш в брендові речі, вона виглядала, як розкішна кінозірка. Забезпечена вдова – могла собі дозволити. Черговому Ізабеллиному кавалерові на вигляд було років 30, не більше. Він, мов щеня заглядав їй в очі, а вона, насмішкувато поглядаючи на нього, лиш зверхньо кивала головою. Таку картину я споглядала лишень вчора ввечері. Кавалер підвіз Ізабеллу до дверей під’їзду, та далі порогу його ніхто не пустив, мабуть, не заслужив він ще такої честі.

Я з цікавістю спостерігала за тим, як Павлович спритно чистить доріжки від снігу. Як же мені хотілося схопити лопату і разом з ним перекидати сніг, навалюючи його у високі кучугури! Трохи згодом увесь двір заповнився рухами і звуками: хлопали вхідні двері, кватирки, верещали малеча, котру мами за руки тягли в садок, на гілках дерев цвірінчали горобці і синички. Мій «Великий Світ» ожив, наповнюючи життям і мене.

… Хворіла я давно. Почалось все з елементарної застуди, до неї додалась рідкісна інфекція, два тижні спопеляючої температури, яку нічим не вдавалось збити і – у мене віднялись ноги. Усвідомивши, що не можу ходити, я хотіла померти. Навіть обдумувала яким чином це здійснити. Дурне, егоїстичне дівчисько! Щоб тоді сталось з мамою? Місяць я лежала, тупо витріщившись у стелю, доки випадково не побачила, як у сусідній кімнаті, прикриваючи рот долонькою, ридає моя враз постаріла мама. І я вирішила – не здамся! Будь що не здамся! Заради неї, заради себе.

Боже, як же мені захотілось не існувати, а ЖИТИ! Я примусили себе їсти, пити, посміхатись, дивитись телевізор, обговорювати з мамою якісь плани на завтра, післязавтра, майбутнє життя. Як же це тяжко – створювати видимість життя! Але в один чудовий день, коли сонце, заглянувши до мене у вікно, визолотило стіни давно потребуючої ремонту кімнати, я раптом зрозуміла – хочу жити! Насправді! Адже Великий Світ знаходиться не лишень за екраном телевізора чи комп’ютера. Він є й там, у дворі, де Павлович кожного дня шкребе асфальт лопатою чи віником, де Ізабелла кожен вечір під’їжджає до будинку з молодим кавалером, де сваряться бабці, за деревом, думаючи, що добре замаскувались, п’ють пиво підлітки. Як же це чудово, самій ходить по великому світу, відчувати, спостерігати, торкатись! Я зрозуміла це тільки тепер.

І з того дня вирішила відновити лікування, хоча раніше відмовлялась. Навіщо? Терпіти болісні процедури, що врешті тобі сказали: вибач, надії нема.

Та дуже скоро у мене з’явилась власна Надія. По батькові її звали Леопольдівна, вона була неймовірно гарна. До того ж, лікар від Бога. Я не знаю, звідки вона взялася. Просто одного разу хтось постукав у двері. Мама, котра тепер працювала добу через троє, аби більше часу бути зі мною, пішла відчинити. Через хвилину вона зайшла до кімнати з неймовірної краси жінкою, у якої були такі сині очі, що, здавалося, вони осяюють кімнату аквамариновим сяйвом.

- Це лікар, доню,-  розгублено промовила мама.

Незнайомка велично кивнула головою, підтверджуючи це.

- Ви з нашої районної лікарні? – привітавшись, поцікавилася я, хоча вже знала відповідь. Такого лікаря у нас не було, я там знала поіменно всіх.

 - Ні, промовила жінка, глос її звучав дуже мелодійно, - з одного, скажімо так, науково-дослідного інституту. Його назва вам ні про що не скаже,- додала вона, зрозумівши, про що я хочу запитати. 

Вона підійшла до мене впритул, і,  дивлячись своїми ,   неймовірної синяви, очима, аж ніби в душу, промовила:

- Лікування, яке я  запропоную  називають альтернативним.  Буде боляче. Дуже. Після всього ти або зможе піднятись, або ні – будь готова і до цього. Відповідальність за будь які наслідки покладаю на себе. Від тебе вимагається  терпіння, витримка і воля. Цього, я бачу, маєш вдосталь. Працюємо?

І я згодилась. Ви здивовані? Але я всією своєю суттю відчувала – це моя Надія!  Мені здавалось, що в цієї жінки, так щедро нагородженої Богом, має все вдатись.

 Вона сама робила мені масажі, розминала ноги, які ще не до кінця втратили здатність реагувати на дотики та подразнення. І ставила уколи у колінні суглоби. Такого болю до цього я ще не відала! Першого разу, коли Надія робила мені укол, я майже втрачала свідомість. Мені здавалось, що коліно наповнюється гарячою смолою, роздувається, мов повітряна кулька, ще хвилька – і воно розірветься, лусне, і я разом з ним.