Глава 3

Гостинне озеро залишилося далеко позаду. Невідомо що трапилося свого часу з цим краєм, але чим далі я просувався, тим більше було слідів перебування людей. Залишки будинків, які видавали лише купи каміння, відносно молоді дерева, які вже не так закривали небо. Усе це наштовхувало не дуже веселі думки.

Я, звичайно, знаю, що всього кілька годин від нашого обласного центру, і ліси можна густі знайти і занедбані села, куди лише зрідка можуть зазирнути любителі кольоромета та пошуковики з детекторами, але це вже занадто. Не залишилося таких високих дерев уже ніде, крім заповідників, а ті, що в заповідниках, охороняються краще, ніж деякі президенти.

Отже, мені не наснилося. І той дивний чорт справді щось зробив зі мною і я не вдома. У богів я не вірив, а от у технології дуже навіть. Але, як відомо, надія вмирає останньою, тому я вперто йшов до людей, намагаючись не думати про те, що скоро побачу.

Дерева довкола стали ще менше. Почали зустрічатися зарубки на стовбурах дерев разом із якимись закарючками. Потім стало зовсім ясно, і з'явився густий підлісок, який сповільнив мій рух.

Доводилося постійно згинатися, пробираючись через густі чагарники і молоді дерева. Раптом підлісок зник, а я опинився на маленькій галявині. Головною перевагою цього місця був початок путівця.

Ця з дозволу сказати «траса» була неймовірно вузькою та заросла травою, але дві колії не залишали інших варіантів про призначення цього місця. Швидкість просування одразу значно зросла. Не було потреби постійно ухилятися від гілок і оминати перешкоди. Трава була ще досить низькою, та й самі колії не так, щоб сильно заросли.

Приблизно за годину дорога вивела мене до Тракту. Причому саме до Тракту з великої літери, інакше не виходило назвати цей витвір рук людських. Щось подібне я бачив, коли мандрував із сім'єю Європою, і нас повезли до залишків римської дороги. Досить широкий, навіть за сучасними мірками, брукований темно-сірими плитами, тракт здавався чимось непорушним і постійним.

Щоправда, придивившись, стало помітно, що не все так добре, як здається. Плити по краях дороги прилягали вже не так щільно, як центральні, а в стиках почала пробиватися трава. Деякі з плит мали помітні вибоїни, які хтось дбайливо присипав битим каменем і навіть утрамбував.

Сама дорога одним своїм існуванням чудово дала зрозуміти одну річ: якщо тут є держава, здатна реалізовувати такі складні проекти, значить все не так погано.

Пульс помітно прискорився, чоло вкрилося потом, а дихати стало помітно важче. Звичний світ, схоже, залишався далеко позаду, а попереду чекала цілковита невідомість із незрозумілими перспективами.

Щоправда, залишався варіант із диваком на ім'я Мільд , якому я «присягнув» на вірність, якщо вже я сюди якось потрапив, а отже, можу і повернутися назад. Це все треба добре обміркувати, бажано, будучи при цьому ситим, чистим та з келихом пива в руці. Потрібно вибиратися до людей.

Куди йти було зовсім начхати, тому я вирішив перекласти відповідальність із себе на сліпий випадок. Монетка, кидок вгору та дві сторони. П'ятигривнева монета весело блиснула і впала рішкою вниз. Отже, йдемо праворуч. Сировато біля океану жити, але хто знає, може, знайду собі чогось ближче.

Як виявилося, сліди присутності людини тут були недаремними. У якийсь момент до тракту, що йде прямо, приліпився невеликий відросток, явно бувший погано виконаною пародією на основний тракт. Мощена бруківкою дорога повертала вбік, закінчуючись вдалині біля стін досить великого на вигляд поселення.

Затягувати зі знайомством з місцевими аборигенами не було сенсу, та й шлунок наполегливо хотів підкріпитися, тому я звернув убік і попрямував бруківкою.

З кожним кроком дерев'яні стіни ставали все вищими, а моє бажання знайомитися з місцевими значно зменшилось. Стіни муру були складені з потемнілого від часу дерева, але не виглядали надто старими чи пошкодженими. Через певні проміжки стояли невеликі вежі, а вся видима поверхня стіни була накрита дахом з черепиці.

На досить великому віддаленні від стін усі дерева були спиляні, а на вільному просторі, де ніщо не заважало рости траві, паслися корови та вівці у супроводі кількох пастухів на конях. Судячи з розміру стада, люди, які живуть у містечку, могли собі дозволити майже всі молочні продукти на сніданок, обід та вечерю.

Перед стіною було викопано подвійний рів, за яким явно стежили. Біля воріт стояло кілька міцних бороданів, озброєних алебардами, невеликими сокирами та парою арбалетів. Вартові були вдягнені  були у шкіряні обладунки з металевими вставками.

Що примітно, ніхто із варти не сидів, не курив і навіть не тулився до стіни. Правда, це їм не завадило зовсім проігнорувати мене, хоча судячи з блиску очей, мій зовнішній вигляд їх явно зацікавив.

Насправді, я до останнього чекав, що мене зупинить грізний окрик, і почнуться стандартні запитання хто, куди і найголовніше навіщо. За першими воротами знаходився невеликий дворик, сформований наступною стіною та наступними воротами.

Стало навіть цікаво, навіщо чи проти когось такі заходи безпеки. Під другою брамою було дуже страшно проходити через металеві зуби грат. Збуджена свідомість так і підкидала картинки, де мене прибиває як мошку до землі, і я дуже неприємно вмираю.

На других воротах навіть вартових не було, можна спокійно проходити та йти далі у своїх справах. Щоправда, друга брама здивувала: ледве я їх перетнув, по обличчю, ніби мокрою ганчіркою провели. Секундне відчуття не залишило по собі ніяких неприємних наслідків і навіть здалося ніби цього зовсім не було.