Глава 24: Дорога на столицю та перша пастка

Рішення поїхати до столиці вимагало від Вар’яна ретельної підготовки. Залишити хутір та п’ятдесят гектарів заповідного пралісу без біологічного нагляду було б неприпустимо.

Протягом наступних трьох днів Вар’ян працював над формуванням заходи автономного захисту. Він замкнув енергетичні контури обох Біо-Куполів на центральне «Джерело Очищення», створивши саморегульовану систему: у разі найменшої зовнішньої загрози чи спроби проникнення сторонніх осіб, коренева мережа пралісу самостійно активувала «Зону біологічного резонансу» та виділення паралітичного соку «Сплячої Ліани».

Крім того, він передав тимчасові повноваження з догляду за господарством старому лісничому Степану Петровичу та дільничному Марчуку, докладно пояснивши їм правила роботи з циркуляційними системами аквапоніки.

— Не хвилюйся, Василю, — твердо мовив Степан Петрович, стискаючи рукавичками свій ціпок. — Ми тут кістками ляжемо, а заповідник у образу не дамо. Ти головне у столиці тримайся — там вовки в костюмах сидять, вони небезпечніші за браконьєрів із рушницями.

— Вовки поважають лише силу, Петровичу, — посміхнувся Вар’ян. — А сили у нашої землі вистачить на всіх.

До Києва Вар’ян вирушив наранку пасажирським потягом із районного центру. Він відмовився від службового автомобіля, який пропонували надіслати чиновники з Міністерства, віддавши перевагу спокійній дорозі серед звичайних людей. На ньому був простий, зручний одяг — темні джинси, міцна куртка та полотняна сорочка, а у дерев’яному тубусі за спиною він ніс свій ціпок та кілька контейнерів із розквітаючою «Золотою Ниткою».

Потяг мчав крізь засніжені, а потім розквітлі весняні поля й ліси України.

Вар’ян сидів біля вікна й дивився, як змінюється ландшафт. Що далі вони віддалялися від Карпатських гір, то виразнішим ставав важкий, штучний шум великих міст. Повітря ставало сухішим, насиченим вихлопними газами, важкими металами та електромагнітним смогом від тисяч веж стільникового зв'язку. Його біологічне чуття фіксувало, як виснажена інтенсивним землеробством та хімікатами земля прагне відновлення.

На центральному залізничному вокзалі столиці Вар’яна зустрічали.

Як тільки він ступив на перон, його внутрішнє чуття Прани миттєво зреагувало: серед натовпу пасажирів та перехожих за ним стежили щонайменше п’ять чоловік. Це були не звичайні роззяви чи журналісти. Вони рухалися короткими перебіжками, тримали дистанцію й постійно торкалися мікронавушників, прихованих під комірами курток.

Біля виходу з вокзалу до Вар’яна підійшов високий чоловік у суворому чорному пальті та темних окулярах.

— Василь Васильович Гуменюк? — сухо запитав він, не називаючи свого імені. — Ми від Міністерства довкілля. Для вас підготовлено спеціальний автомобіль. Засідання комісії перенесено на закритий об’єкт у передмісті. Просимо слідувати за мною.

Вар’ян на мить заплющив очі, пропускаючи крізь незнайомця легкий імпульс Прани. Його біологічний аналіз показав: чоловік брехав. У його крові витав специфічний запах армійських стимуляторів, а під пальтом ховалася оперативна кобура з важким автоматичним пістолетом. Це були люди не з міністерства — це був новий, добре законспірований оперативний підрозділ, найнятий тими, хто прагнув перехопити Вар’яна ще до його виступу перед науковцями.

— Засідання відбудеться у залі Національної академії наук на вулиці Володимирській, — спокійно відповів Вар’ян. — Я знаю маршрут. Ваші послуги мені не потрібні.

Чоловік у окулярах звузив губи, а його рука мимовільно смикнулася до бокової кишені пальта.

— Це не прохання, Василю Васильовичу, — знизивши голос до погрозливого сичання, мовив він. — Серйозні люди хочуть поговорити з вами без зайвих свідків і преси. По-хорошому або по-іншому — вибір за вами.

З боків до Вар’яна почали наближатися ще троє міцних чоловіків, перекриваючи шляхи до відходу й намагаючись затиснути його у вузькому проході між пероном та підземним переходом.

Вар’ян лише ледь помітно посміхнувся.

— Ви знову забули, що земля є всюди — навіть під залізобетонним асфальтом столиці, — тихо сказав друїд.

Наказ: Активація прикореневого міцелію під бетонним покриттям та локальний сейсмічний поштовх.

Вар’ян злегка притиснув підошву черевика до бетонної плити перону.

Зелений спалах Прани пішов углиб, досягаючи старого ґрунту під вокзальним фундаментом, де десятиліттями спали спори міського лишайника та глибоке коріння давніх дерев.

Під ногами чотирьох нападників бетонний перон раптово здригнувся й вкрився тонкими тріщинами. З-під землі вирвалися товсті, гнучкі коріння прокиненої тополі, які миттєво обплели ноги оперативників, прикувавши їх до залізобетонних плит. Електроніка їхніх портативних рацій та глушників зв’язку закороттила від високочастотного біо-імпульсу, засипавши навушники гучним іскрінням.

Нападники засмикалися, намагаючись вирвати ноги з пастки, але коріння тримало їх міцно, мов сталеві кайдани.

Вар’ян спокійно переступив через тріщину в бетоні, поправив тубус за плечима й, не прискорюючи кроку, покрокував у бік виходу до міста, залишивши збентежених нападників безпорадно лаятись на очах у здивованих перехожих.

Перша спроба перехопити друїда у столиці провалилася. Попереду був головний бій — на засіданні Національної ради.