Глава 14: Перша хвиля та сенсорний штурм

Сигнал тривоги пройшов по кореневій мережі о другій годині дня.

Артур Воронов не звикав марнувати час і не збирався діяти напівзаходами. На межі заповідної території Вар’яна зупинилася колона з трьох важких підготовлених вантажівок «Kamaz» із закритими тентами, двома чорними позашляховиками та спеціальною мобільною лабораторією на базі броньованого КрАЗа.

З машин безшумно й чітко висипалися понад двадцять чоловік. Це були не хаотичні, перелякані бандити Бригадира. Це були професійні бійці приватної військової компанії «Vector», наняті консорціумом «AetherTech» для виконання завдань «особливої делікатності». Вони були вдягнуті в сучасні тактичні екзоскелетні корсети, темно-сірі мембранні костюми без жодних розпізнавальних знаків, із закритими шоломами-респіраторами та оснащені найновішою імпульсною й автоматичною зброєю.

Очолював оперативну групу чоловік із позивним «Тінь» — колишній командир армійського спецназу, який провів десятки успішних зачисток у різних куточках світу.

Поруч із ним біля мобільної лабораторії стояв головний біохімік корпорації — доктор Шнайдер, сухий, високий чоловік у білому захисному комбінезоні, який контролював датчики аналізу навколишнього середовища.

— Показники біополя у цьому секторі зашкалюють, — мовив Шнайдер, дивлячись на екрани планшета, де карта лісу палахкотіла аномальними яскраво-зеленими плямами. — Дерева тут виділяють невідомий комплекс аерозольних органічних сполук. Командире, ваші люди повинні працювати виключно у шоломах із замкненою системою подачі кисню. Якщо респіратор злетить — через хвилину людина втратить працездатність.

— Зрозуміло, — сухо відповів Тінь, перевіряючи затвор свого карабіна з глушником. — Працюємо за схемою «Дельта». Спеціальні засоби нейтралізації, глушники, дезорієнтуючі гранати. Завдання: проникнути в центр, захопити об’єкт Гуменюка живим, заблокувати купол і забезпечити вигрузку нашого обладнання. Будь-який опір придушувати без вагань.

— Рушили! — давив команду командир.

Дев'ятнадцять бійців, розбившись на три оперативні трійки, ланцюжком ступили під соковиту, густу крону молодого пралісу.

Перші п’ятдесят метрів вони пройшли без жодних перешкод. Проте із кожним кроком глибше в хащу бійці починали відчувати дивну, гнітючу важкість у повітрі. Навіть крізь закриті фільтри шоломів пробивався виразний, солодкувато-хвойний аромат, який наче просочувався крізь мембрани костюмів безпосередньо в шкіру.

Електроніка на тактичних шоломах почала давати збої. Тепловізори, які мали виявляти живі об’єкти крізь гущавину, замість чітких силуетів показували суцільне, пульсуюче зелене тло, ніби сам ліс від коренів до верхівок був одним гігантським живим тілом із температурою тридцять сім градусів.

— Командире, у мене збій у системі навізації! — доповів через внутрішній зв’язок старший першої трійки. — GPS-сигнал зник. Радіостанції фонять, чутно лише якийсь дивний шелест… мов людський шепіт!

— Ігнорувати! Тримати візуальний контакт! Рухатися за компасом! — рявкнув Тінь у гарнітуру.

Але ліс вже почав діяти.

Коли друга трійка бійців ступила на вузьку галявину між трьома велетенськими ялицями, ґрунт під їхніми важкими берцями раптово втратив твердість. Це була робота «Сплячої Ліани».

З-під снігу й моху з гучним тріском вискочили десятки товстих, гнучких пагонів, укритих дрібними гострими колючками. Вони з дивовижною швидкістю й точністю обплели ноги трьох найманців, моментально затягуючи вузли навколо кісточок та колін.

— Пастка! Скористатися ножами! — закричав один із бійців, намагаючись зрізати стебло.

Проте гостре загартоване лезо тактичного ножа лише безпорадно ковзало по гладенькій, силіконово-міцній корі ліани, не залишаючи наній жодної подряпини. У той же момент колючки пробили міцну тканину штанів, випускаючи в кров найманців концентрований паралітичний сік.

Через п’ять секунд усі троє бійців беззвучно осіли на сніг, втративши контроль над своїми м’язами. Вони залишалися при свідомості, їхні очі були широко розплющені від жаху, але вони не могли поворухнути навіть мізинцем.

— Перша група, що у вас?! — закричав у рацію Тінь, відчуваючи, як холодний піт струмує по його спині.

— Командире… тут щось не те… ліс рухається! Дерева міняють місцями! — пролунав у навушниках переляканий, зірваний на фальцет голос другого бійця. — Ми втратили орієнтири! Спереду стіна з тернівника, ззаду… ззаду немає нашого сліду! Його замітає снігом і корінням!

Вар’ян спокійно спостерігав за просуванням ворога з високого берега гірського потічка. На ньому не було жодних обладунків, його руки були вільні. Він просто спрямовував потоки Прани, працюючи мов вправний диригент великого, дикого оркестру.

Він бачив, як нападники піддаються паніці. Скориставшись цим, Вар’ян активував «Зону біологічного резонансу».

Навколо решти груп нападників піднявся туман. Це був не звичайний вогкий пар, а густа суміш спор розквітаючого лісового плауна та екстракту гірської чаги. Повітря забарвилося в м’який, смарагдовий колір.

Бійці ПВК, які пишалися своїм вишколом у найгарячіших точках планети, раптом почали бачити, як довколишні дерева перетворюються на гігантські, хижі силуети із довгими гілками-руками. Шум вітру в кронах сприймався їхніми перевантаженими мізками як загрозливий, багатоголосний рик прадавніх лісових чудовиськ.

— Не стріляти! Не стріляти, ідіоти! — марно волав Тінь, але його наказ вже ніхто не чув.

Охоплені первісним, тваринним жахом, найманці почали безладно, хаотично відкривати вогонь короткими чергами в порожнечу туману. Постріли з глушниками звучали як глухі глухі хлопки, а гільзи зі звуком сипалися у глибокий сніг. Але кулі лише зрізали дрібні гілки та хвощу, не завдаючи лісу жодної шкоди.

За десять хвилин такого «штурму» чотирнадцять із дев’ятнадцяти бійців були повністю знешкоджені: частина лежала у глибокому, непритомному сні від паралітичних ліан, частина валялася в снігу, схопившись за голови й белькочучи нерозбірливі слова від панічних галюцинацій.