Глава 12. Подих Великого Полювання

Повітря у Верхніх Садах Великого Арвеліону зазвичай було наповнене кришталевою тишею, передзвоном срібних струмків та тихим шепотом столітніх дерев. Але у високій цитаделі Ордену Срібного Листка — Дзеркальній Вежі, висіченій із цілісного шматка місячного опалу, — панувала крижана, натягнута мов тетива напруга.

У центрі зала Ради, біля круглого столу з живого залізного дерева, стояли п'ятеро Вищих Ельфійських Владик у сяючих мітрилових обладунках. Перед ними, опустивши один роговий наплічник на мармурову підлогу, стояв Ліріель. Його обличчя було блідим, а загострені вуха дрібно деренчали від втоми після божевільного перегону крізь лісові хащі.

— Ти стверджуєш, Старший Наглядаче, — пролунав глибокий, мов дзвін прадавньої мечеті, голос Владики Келеборна, — що невідомий чужинець без жодного грама мани змістив траєкторії стріл «Зоряного Втрачення», зламав срібний меч командира голіруч і переписав ментальні канали Магеси за один дотик?

— Я присягаюся Соком Світового Древа, Владико, — витиснув із себе Ліріель, піднімаючи погляд, у якому досі палав відблиск пережитого жаху. — Я бачив це на власні очі з висоти Срібного Дуба. Він не є одним із нас. На ньому був дивний, залізний одяг, але під ним ховалася абсолютна Порожнеча. Наші сканери не бачать його, бо він... він сам став Тінню.

Владики перезирнулися. Золоті та срібні візерунки на їхніх мантіях спалахували від тривожних імпульсів. У світогляді Ельфів істота, яка не випромінювала магічної аури, але володіла абсолютним контролем над кінетикою та біополями, була аномалією, що загрожувала самому існуванню їхнього тисячолітнього ладу.

— Якщо цей «Фантом» здатний безгаласливо знешкоджувати бойові загони Слідопитів та маніпулювати пам'яттю магістрів, — суворо мовила Магеса-Радниця Еларія, стискаючи свій рубіновий посох, — він може безперешкодно проникнути до Нижніх Сховищ. До Арсеналу Прадавніх.

— Оголосити Велике Полювання! — викрикнув Келеборн, підводячись. — Підняти усі три Легіони Вартових! Задіяти Прадавні Етернітові Шукачі! Якщо ця Тінь ступила на землю Арвеліону — вона мусить бути схоплена або перетворена на попіл!

Тим часом за п'ятдесят ліг від Дзеркальної Вежі, у глибині Туманного Яру, де крони дерев-велетнів повністю перекривали сонячне світло, Василь Гуменюк повільно рухався вздовж скелястого хребта.

Він відчував, як простір Арвеліону починає здригатися. Повітря прорізали тонкі, високочастотні імпульси — Ельфи активували Етернітові Шукачі, прадавні магічні локатори, які посилали крізь ліс хвилі первинної Квінтесенції. Ці хвилі шукали найменші відхилення у магічному фоні.

Василь зупинився біля підніжжя старого, вкритого білим лишайником валуна.

Під його потертою карпатською курткою арантитовий обладунок Тіні реагував на кожен такий імпульс. Рунічні ланцюги гномів, викувані Брором Глибокоробом, діяли за принципом заломлення: вони не відбивали магічні хвилі ельфів, а поглинали їх, перетворюючи на слабке тепло й віддаючи назад у ґрунт. Для Етернітових Шукачів Василь був лише порожнім місцем — точно таким же каменем чи стовбуром дерева.

«Вони розгортають мережу, — проаналізував Василь із сухим розрахунком сапера. — Ліріель доніс інформацію. Вони піднімуть варту й відкриють Нижньо-Східні Сектори, які зазвичай запечатані прадавніми рунами».

Це було саме те, чого він прагнув.

У першому колі часу він намагався бути відкритим, налагодити діалог чи довести свою правоту, що щоразу призводило до зайвих витрат ресурсів, розкриття та підступних ударів. Тепер він використовував саму реакцію ворога проти нього самого. Налякані появою «Привида Порожнечі», Ельфи самі знімуть захисні печатки зі своїх найглибших гротів, намагаючись дістати звідти зброю та артефакти першого епоху.

Саме там, у Нижніх Сховищах Арвеліону, зберігалися Джерела Спресованого Етеру — матеріалу, який міг підняти потужність його Золотого Ядра на новий, абсолютний рівень.

Василь присів на одне коліно, торкаючись долонею вологого моху. Завдяки природному зв'язку з Землею та новому ельфійському середовищу, він пропустив слабку нитку Прани глибоко в підземні водоносні жили. Його свідомість миттєво зчитала структуру підземних тунелів, які проганяли магію під усім лісовим масивом.

— Перший Легіон іде з півночі, — мовив Василь у тишу яру. — Вони думають, що заганяють звіра у пастку. Але вони лише розчищають мені дорогу.

Він звівся на ноги й безшумно розчинився у туманних заростях папороті, прямуючи прямо назустріч рунічним баштам Нижніх Сховищ. Велика гра другого кола входила у нову, технологічно-магічну фазу.