Глава 11. Погляди з-за срібної завіси

Кришталевий водоспад із темного турмаліну спадав із тридцятиметрової висоти, розсипаючись на мільярди дрібних, прозорих крапель, що вигравали у променях двох сонець Арвеліону сріблясто-рожевими барвами. Повітря біля підніжжя скелі було настільки насичене чистою магічною вологою, що дихати ним здавалося легко й природно, наче у високогір'ях Карпат після травневої грози.

Василь Гуменюк повільно звівся на ноги. Його арантитовий обладунок Тіні під потертим одягом злегка вібрував, поступово налаштовуючись на природний резонанс цього прадавнього, непорушного світу.

Він пройшов уздовж водного потоку й зупинився біля вузького проходу, схованою за завісою водоспаду. За густою тінню водяних струменів ховалася природна печера з розплавленого турмаліну та чорного базальту — ідеальне сховище, яке природним чином глушило будь-які енергетичні коливання.

Зайшовши в глибину печерного гроту, Василь опустився на сухий, вкритий дрібним кварцовим піском камінь. Сплівши ноги для тривалої медитації, він заплющив очі й занурився у внутрішній простір власного тіла.

Усередині його грудей Золоте Ядро, яке раніше бушувало мов некероване плазмове сонце, тепер нагадувало спокійний, глибокий океан. Техніка «Нульового Сліду» та рунічний панцир гномів дозволили йому зробити те, що не вдавалося у першому колі: переплавити дику Прану у вивірену, монолітну структуру, яка не випромінювала жодного сліду назовні.

Він почав повільно протягувати тонкі нитки енергії крізь арантитову сітку обладунку, з'єднуючи свої магічні канали з жилами Арвеліону.

Світ Ельфів виявився неймовірно багатим на живильну силу. На відміну отруєної техногенними вихлопами Землі, тут коріння прадавніх дерев, підземні ріки та кристалічні породи буквально кипіли чистою магією. Василь відчував, як із кожним подихом його виснажені війною та часовим стрибком канали розправляються, стають міцнішими, мов загартована сталь.

Він діяв бездоганно. Перебуваючи у глибокому трансі, Василь навіть не припустив, що у цьому прадавньому лісі існувала сила, яку неможливо прорахувати лише за допомогою магічних спектрів.

Високо на гілці п'ятсотлітнього срібного дуба, за сотню метрів від кришталевого водоспаду, затамувавши подих, застигла постать.

Це був Ліріель — Старший Наглядач Ордену Срібного Листка, легендарний слідопит, чиє ім'я викликало повагу навіть у Раді Лісу. На відміну від звичайних магів та молодих вартових, Ліріель не покладався виключно на чари чи «Зір Істіни». Він був мисливцем старої школи, який вивчав світ за первинними ознаками: рухом мікроскопічних пилинок у повітрі, зміною нахилу травинок, ледь помітним коливанням водяного пилу й тваринним інстинктом загрози.

Він перебував у цій рощі ще за годину до того, як Василь винирнув із просторової тріщини. Спочатку Ліріель вважав, що спостерігає за звичайною лісовою аномалією, але те, що розгорталося на його очах далі, змусило його ельфійську кров залунати тривогою.

Зі своєї висоти, використовуючи особливу оптику з кришталю прадавніх гір, Ліріель побачив все:

1. Він бачив, як із чистого повітря винирнув чоловік у дивному, чужорідному вбранні, від якого не віяло жодною відомою магічною аурою.

2. Він чув і бачив, як загін Магеси-Вартової атакував чужинця рунічними стрілами, і як ці стрілі змістилися у повітрі без виголошення жодного заклинання.

3. Головне — він бачив блискавичну, мовчазну розправу. Чоловік рухався не мов маг чи демон, а мов абсолютна примарна Тінь. Він знешкодив п'ятьох кращих ельфійських бійців за лічені секунди, не проливши жодної краплі крові, і так само філігранно переписав ментальні спогади магеси, залишивши весь загін у живих.

4. Наостанок Ліріель зафіксував момент, коли людина увійшла за завісу водоспаду й почала поглинати магічні жили Арвеліону, залишаючись абсолютно невидимою для зовнішніх резонаторів.

Ліріель тримав у тремтячих пальцях свій важкий бойовий лук. Його чоло вкрилося холодним потом. Він розумів: перед ним не просто людина і не звичайний чужинець. Це була істота, здатна маніпулювати реальністю на рівні, який перевершував розуміння більшості магічних шкіл Арвеліону. І найстрашніше — цей чужинець не знищував ліс, не проявляв агресії, але володів абсолютним контролем над ситуацією.

— Вона не залишила аури... Він переписав розум Магеси за один дотик... — стиха прошепотів Ліріель, і його загострені вуха дрібно задеренчали від напруги. — Якщо Рада Лісу дізнається, що в Арвеліоні з'явився той, хто маніпулює нашими землями й магією без жодного слова... вони піднімуть усю армію.

Слідопит повільно, з максимальною обережністю, аби не зірвати жодного листочка, почав відступати назад по товстих гілках. Він знав, що нападати на цього чужинця наодинці — це вірна смерть або миттєва втрата пам'яті.

Його обов’язком було доставити цю інформацію особисто Владиці Срібного Листка.

У печері за водоспадом Василь Гуменюк повільно розплющив смарагдові очі.

Попри те, що його арантитовий обладунок Тіні надійно приховував ауру, а техніка «Нульового Сліду» робила його невидимим для магії, Василь володів тим, чого ельфи не мали — досвідом бойового ветерана та сапера. Він відчув не магічний імпульс, а ледь помітне зміщення повітряного потоку на вершині срібного дуба, де за декілька хвилин до цього зсунулася гілка під вагою ельфійського слідопита.

Василь звівся на ноги, поправив потерту куртку поверх арантитового панцира й вийшов із-за завіси водоспаду.

Його погляд спрямувався точно на те місце у кроні дерева, де ще мить тому сидів Ліріель. На гілці залишився лише один зламаний сріблястий листок, який повільно кружляв у повітрі, опадаючи на мох.

— Один із них бачив усе, — тихо мовив Василь самому собі. Його обличчя залишалося спокійним і висіченим із граніту. — Він бачив бою, бачив коригування пам'яті магеси і знає про мою присутність.

У його очах не було паніки чи розгубленості. Друге коло навчило його: ідеальних планів не існує, але будь-яке ускладнення можна перетворити на перевагу.