Глава 10. Тінь у Дзеркальному Лісі

П’ять рунічних стріл, повитих блакитним плазмовим полум'ям ельфійських чарів, розітнули повітря Арвеліону з сухим, ультразвуковим свистом. У цьому вимірі зброя Слідопитів Ордену Срібного Листка вважалася абсолютом: її вістря, викувані з мітрилу та просочені кров’ю древніх дерев, пробивали драконячу луску і розривали бар'єри вищих демонів.

Але Василь Гуменюк навіть не змістив центр ваги.

Коли смертоносні вістря опинилися за сантиметр від його обличчя та грудей, на матово-чорній поверхні арантитового обладунку Тіні ледь помітно мигнули темні, прозоро-зелені руни. Прана, схована глибоко під захисним шаром гномівського металу, реагувала без участі людських рефлексів. Просторові координати навколо постаті Василя заломлювалися за алгоритмами, які ельфійські маги навіть не здатні були прорахувати.

Стрілі просто... схибили. Вони змістилися у повітрі, пройшовши за міліметр від його шкіри, й з глухим тріском врізалися у стовбур прадавнього древа за його спиною. Дерево здригнулося, а місце влучання миттєво вкрилося інеєм від розрядів згасаючої квінтесенції.

Ельфійська Магеса-Вартова скрикнула від подиву. Її блакитні очі розширилися від нерозуміння й наростаючого страху. Для її свідомості, вихованої на тисячолітніх законах лісової магії, істота без магічної аури не мала права переміщатися з такою швидкістю й викривляти траєкторії чарів без виголошення афронізмів чи заклинань.

— Він ухилився без застосування мани! — заверещав один із слідопитів, гарячково вихоплюючи з сагайдака наступну трійку стріл. — Це не демон! Це порожнеча! Порожнеча, що поглинає світло!

— Друга хвиля! Не дати йому наблизитися до Древа Життя! — загримів голос магеси. Вона звела свій кістяний посох угору, вигукуючи прадавнє закляття заклинання природного ланцюга: — Араніель-тор-вітае!

З-під вологого, вкритого бірюзовим мохом ґрунту миттєво вирвалися гігантські, товщиною з вікове дерево, корені з гострими шипами. Вони, мов щупальця прадавнього левіафана, сплелися у живий, отруйний кокон, намагаючись розчавити Василя, зімкнути лещата й висмоктати з нього життєву силу.

Василь Гуменюк оглянув слідопитів і магесу з холодною, виваженою спокійності. Він не мав жодної люті чи ненависті до ельфів. Вони захищали свій дім, діючи за звичними шаблонами — реагували на все чужорідне як на загрозу. Але й дозволити їм зв'язати себе чи передати сигнал до Ради Лісу він не міг. Якщо інформація про «Демона Порожнечі» піде вищими ярусами Арвеліону, сюди стягнуться тисячі магів, і спокійний, прихований план другого кола буде зірвано.

Василь зробив короткий видих, вивільняючи з Золотого Ядра мікроскопічну дозу Прани — точно стільки, скільки було потрібно для активації внутрішніх імпульсів арантитової броні.

його постать знову розчинилася.

Коли гігантські корені з гуркотом зімкнулися, пробивши ґрунт і розриваючи мох, Василя там уже не було. Він винирнув просто за спиною першого слідопита, що стояв на гілці на п'ятнадцятиметровій висоті.

Ніякого спалаху, жодного звукового бар'єра. Завдяки рунам Брора Глибокороба, його рух був абсолютно безшумним.

Василь легко торкнувся долонею потилиці ельфійського стрільця. Нанітово-рунічна плазма, вбудована у рукавиці обладунку, не стала вбивати ельфа. Василь пустив короткий м'який імпульс, що тимчасово перекрив нервові вузли та сприйняття мани. Слідопит здригнувся, його очі закотилися, і він бездиханно повалився назад. Василь підхопив його за комір мітрилового обладунку й обережно вклав у розвилку гілок, щоб той не впав на каміння.

— Перший, — тихо мовив Василь у порожнечу.

Другий і третій слідопити навіть не встигли розвернути свої луки. Василь змістився нижче, немов падіння тіні від хмари. Два коротких точкових удари пальцями у сплетіння магічних каналів на плечах — і обидва ельфи, втративши контроль над власною маною, знепритомніли, випустивши луки з рук. Вони м'яко осіли у густу папороть.

Залишилася лише Магеса-Вартова та один Слідопит-Командир, який перехопив довгий ельфійський меч із вигнутим лезом із зоряного срібла.

— Не підходь, почвара! — просичала магеса, її посох спалахнув сліпучим блакитним вогнем, сформувавши навколо неї тришаровий сферний щит Квінтесенції. — Я розірву твою сутність на атоми!

Слідопит-Командир із лютим криком зробив випад мечем, спрямовуючи сріблясте лезо прямо у незахищене горло Василя. Рух був витонченим, блискавичним, відточеним століттями фехтувальних тренувань.

Василь навіть не став оголювати зброю.Він просто підняв ліву руку й перехопив сріблястий клинок оголеними пальцями.

Рукавиця арантитового обладунку Тіні прийняла удар. Зійшлося два види матеріалів — прадавнє ельфійське срібло та загартований у підземних горнах арантит гномів. Пролунав сухий, металевий дзвін. Клинок застиг у повітрі, не спромігшись залишити на матово-чорній поверхні рукавиці бодай найменшої подряпини.

Слідопит-Командир застиг у шоці, намагаючись висмикнути меч, але пальці Василя тримали метал із силою гідравлічного преса.

— Ваша магія гарна, ельфе, — спокійно мовив Василь, дивившись у вічі воїна своїм смарагдовим поглядом. — Але ваше мистецтво розраховане на тих, хто хизується силою. Я не шукаю вашого визнання.

Василь злегка повернув кисть. Сріблясте лезо ельфійського меча з тріском переломилося навпіл, як суха гілка. Не чекаючи, поки командир отямиться, Василь зробив короткий тичок подушечкою великого пальця йому у грудину, гасячи імпульс серцебиття. Воїн згасаючим поглядом подивився на чужинця й важко опустився на коліна, занурюючись у глибокий непритомний сон.

Залишилася лише магеса.

Вона стояла всередині свого сяючого блакитного купола, важко дихаючи. На її чоло виступили краплі холодного поту. За якісь пів хвилини людина у дивному темному вбранні без жодного чаклунського слова чи кривавого ритуалу знешкодила цілий бойовий загін Слідопитів Срібного Листка, не завдавши їм жодної смертельної рани.

Це не відповідало жодному описанню демонів чи темних магів. Демони вбивали з особливою жорстокістю, бенкетуючи на крові; люди панікували й кликали на допомогу; магнетичні сутності руйнували природне середовище. Але цей чоловік... він рухався, як сама природа — невідворотний, спокійний і абсолютно байдужий до їхньої люті.