Глава 4. Зрада та коло часу

Глава 3. Зрада та коло часу

Нічне тропічне небо над Прихистком повільно очищалося від відголосків щойно завершеної битви. Останні палаючі уламки біомеханічних зондів Жнеців згасли у темній тихоокеанській безодні, залишивши по собі лише легкий шлейф сірого диму та запах іонізованого озону. Тихоокеанський прибій знову розмірно та заспокійливо розбивався об базальтові кручі вулкана.

Вар’ян поволі опустив руки. Смарагдово-золоте полум'я, яке вирувало навколо його кремезної постаті, поступово згасало, повертаючись до свого першоджерела — Золотого Ядра у грудях. Напруга в м'язах відступала, залишаючи відчуття глибокого, але приємного виснаження. Океанічне Джерело в глибині кратера затихало, входячи у свій звичний, гармонійний ритм.

— Усіх до єдиного... — стиха мовив Верховний Друїд, прорізаючи нічну темряву смарагдовим поглядом. — Жоден зонд не встиг передати наші координати. Наш Прихисток досі в безпеці.

Він обернувся до вівтаря, де у чаші п'єдесталу м'яко й сріблясто пульсував Квантовий Вузол. Поряд із кристалом стола Елеонора. Вона спиралася долонями на камінь, важко дихаючи. Її захисний комбінезон був припорошений кварцовим пилом, а каштанове волосся вилося від вологого гарячого повітря.

Вар’ян зробив кілька кроків до неї, відчуваючи до дівчини глибоку вдячність. Вона витримала колосальне навантаження, виступивши надійним провідником сили під час відбиття атаки рою.

— Ти чудово впоралася, Норо, — з теплом у голосі сказав Вар’ян, простягаючи руку, щоб підтримати її. — Без твоєї допомоги Квантовий Вузол міг перегрітися. Тепер ми маємо час, щоб...

Він не встиг договорити.

Елеонора раптово випросталася. З її обличчя миттєво зникли сліди втоми, безпорадності чи страху. Очі, які ще хвилину тому випромінювали відданість, тепер були холодними, мов льодовики Північного моря, і розважливими, як у досвідченого хижака.

У її правій руці, схований за полою комбінезона, засяяв чужорідний, тонкий голчастий ін'єктор із мономолекулярним лезом — технологія MI6 та британської таємної розвідки «Black-Oversight», створена з придушувача магічних полів.

Перш ніж Золотое Ядро Вар’яна встигло зреагувати на загрозу, Елеонора зробила блискавичний, філігранно відпрацьований випережальний рух. Лезо з нанітовим отруйним складом «Zero-Prana» пробило захисний контур і точно встромилося у сонячне сплетіння Друїда — прямо у точка сходу енергетичних каналів Ядра.

— Пробач, Вар’яне, — її голос лунав абсолютно сухо, із бездоганним, холодним лондонським акцентом, у якому не залишилося жодної краплі тієї наївної дівчини з розбитої яхти. — Корони Великої Британії не потрібен планетарний захисник чи прадавній маг. Нам потрібні були лише технології міжвимірних порталів та Квантовий Вузол. Ти виконав свою роль. Дякую за доставку.

Вар’ян закляк. Болісний, крижаний імпульс поширився по його тілу зі швидкістю блискавки. Спеціально розроблений отруйний нанітовий блок миттєво паралізував нервову систему, зв'язуючи Прану й розриваючи зв'язок із Золотим Ядром. Його велична міць згасала на очах.

Він подивився у її очі, шукаючи хоча б тінь каяття, але бачив лише сухий розрахунок агента, який роками грав свою роль, вичікуючи ідеального моменту для удару в спину.

— Ти... — витиснув із себе Друїд, але дихання перехопило.

Елеонора поволі витягла лезо, повернула ін'єктор у потайну кишеню й впевненим рухом забрала з вівтаря сяючий Квантовий Вузол. Вона дістала портативний британський супутниковий маяк, налаштований на шифрований канал.

— «Оселище-1», це Агент Вейн. Ціль нейтралізовано. Пристрій у мене. Активуйте точку вилучення, — чітко рапортувала вона у мікрофон, навіть не дивлячись на те, як великий воїн падає на холодний базальт.

Зір Вар’яна затягувала криваво-чорна пелена. Його Золоте Ядро у грудях тріскалося, згасаючи під дією блок-нанітів. Останнє, що він почув перед тим, як остаточно зануритися у бездонну пітьму смерті, — це басовитий гуркіт наближення важкого британського стелс-конвертоплана та холодний стукіт підборів жінки, якій він довірив своє життя.

Темрява була абсолютною. Не було ні болю, ні часу, ні простору.

Але потім пролунав звук.

Це був не гуркіт вибухів і не низьке гудіння Квантового Процесора. Це був монотонний, дратівливий скрип старої деревини під поривами холодного осіннього вітру та важке, переривчасте власне дихання, що супроводжувалося болісним, виснажливим кашлем.

Вар’ян — а точніше Василь Гуменюк — різко розплющив очі й жадібно ковтнув повітря.

Легені обпекло вогкiстю, запахом плісняви, старої деревини та сушених карпатських трав. Він лежав на жорсткому, прогнутому дерев'яному ліжку під старою ковдрою. За вікном, крізь затягнуті павутинням і брудом шибки, виднілися похмурі, туманні схили Карпатських гір, омиті безперервною осінньою мрякою.

Він спробував піднятися, але тіло відгукнулося глухим, знайомим болем у суглобах та старою військовою контузією. Всі його м'язи були слабкими, немічними, а у грудях не було жодного натяку на потужне Золоте Ядро чи вируючу Прану — лише слабке, виснажене биття людського серця.

Он був у своїй старій, напівпокинутій хижині на околиці глухого українського села.

Василь підняв тремтячі, знівечені стараннями війни руки перед обличчям. Ні засмаги Тихого океану, ні браслета резонатора, ні сліду колишньої божественної могутності. Він знову був звичайною, зламаною війною людиною, сапером і ветераном, який закрився від усього світу у гірській глушині.

— Що... що це було? — витиснув він із сухого, подряпаного горла.

Його погляд упав на старий настінний календар, що висів біля вицвілого іконостасу. Дата на ньому показувала той самий день і рік, коли все тільки починалося. День, коли сутність прадавнього Друїда мала вперше торкнутися його зболеної душі.

Василь поволі сів на край ліжка, опустивши голову в долоні. Згадки про знищення корпорацій, про тихоокеанський острів, про квантові вежі, про міжвимірні хроніки і про Елеонору Вейн — її холодний погляд, підступний удар та британський ін'єктор — пропекли його свідомість із неймовірною чіткістю. Це не було сном. Це був досвід першого кола.