Коли часу обмаль

Коли часу обмаль ти намагаєшся встигнути найважливіше, щоб нічого не забути та не змарнувати безцінні хвилини, години, дні. Але є випадки, коли дари Смерті є спасінням від мук, а її попередження залишається до останнього моменту нерозпізнаним та незрозумілим.
Наталя все своє життя прожила з бабусею та дідусем. І навіть коли батьки переїхали вона залишилася з ними. При них вона ходила до школи, коледжу, вступала в інститути, влаштовувалася на перші й не перші роботи, переживала трабли особистого життя, вийшла заміж, та народжувала діток. Вона провела максимум свого часу з жінкою з якою останніми роками було важко вжитися, порозумітися та вилізти з-під пильного погляду надмірної цікавості, але вона любила її, як другу матір. Їх відносини були достатньо близькими й з роками лише зміцнювалися венозно-емоційними зв'язками.
Хвороба забрала її різко, не питаючи дозволу чи попереджень. Пів години назад відправившись на прогулянку з дитиною, Наташа і не підозрювала, що втратить буквально землю під ногами за якусь мить. Інсульт не пожалкував її не таку вже й стареньку бабусю та полонив розум і здавалося навіть душу. Почалася запекла боротьба родини за життя шістдесяти дев'яти річної жінки. І ніхто з них досі не знає, де взяли коштів та нервів на все те, як витримали те Пекло. Реанімація, істерики, холодний жах від перспектив та розбите вщент серце кожного члена родини. Стан коли здається світ почав крутитися так швидко, що ти не втримаєшся та злетиш в чорне ніщо, вічне забуття, порожнечі самого хаосу. Шкала горя настільки розколихала межі сприйняття, що Наталі почали снитися дивні сни, чутися голоси, які давали вірні поради, бачитися світ тим, яким раніше вона його не знала.
Бабуся за два тижні була доведена до стану звичайної палати, але не розмовляла, та знаходилася у стані овоча.
– Найстрашніше, що може трапитися це те, що вона в такому стані залишиться, казали знайомі.
– Найстрашніше у житті просити смерті для дорогої людини, щоб та не страждала, – сказала подруга, залишившись ворогом на підсвідомому рівні протягом якогось терміну, допоки її слова не були зрозумілими по буквах, просочених горем та болем.
Дійсно найстрашніше чекало на родину ще попереду, бо за місяць бабуся стабілізувалася, але ні мова, ні тілесна функція повернуті не були. Все змішалося в одне, і радість повернення додому, і жах від теперішніх реалій. На руках мала дитина, побут, лежача бабуся і психологічний стан усіх. Матір з дідусем роблять основну роботу по догляду за хворою та Наташу життя до того не готувало і ридаючи щоночі вона молиться всім богам та Роду, щоб тільки її любій бабусі стало краще. Так болить душа за неї бідну, що кожен подих буквально обпікає все у середині. Сновидіння про коробку з великим червоним бантом та супутні слова незнайомого чоловіка, одночасно дають надію та шокують:
–  Тримай дар, та чи буде він таким... І чи на довго зможу просити, тут ще питання не визначене.
Дівчина розповіла про сон матері, в серцях це посіяло надію на чудо та стурбованість. Через добу бабусю таки потрохи попускає. Вона стає більше впізнавати присутніх і з титанічними зусиллями промовляти найпростіші слова. Бабуся не може дивитися телевізор, а тому починає все більше вимагати уваги, вередувати і подекуди свідомо шкодити, щоб біля неї бігали всі. Тут почався другий раунд емоційної боротьби – підсвідома злість. Злість за чистої води дитячий егоїзм дорослої жінки з пошкодженою функцією сприйняття. Ніби всі розуміли, що вона не винна й перебуваючи в персональному Пеклі заслуговує на кожну хвилину, котру вимагає. Але життя почало наче проходити повз і рідні, мов перестали жити, весь час перебуваючи в гонитві з робіт додому і назад. 
Літо у своєму розпалі перетворило квартиру на зону тортури для чутливого нюху Наталки, та огрядного тіла її бабусі. Гроші закінчувалися в усіх, і так незрозуміло де бралися всі ці тижні, й тепер догляд перетворювався вже на фінансовий тягар, фізичні обмеження, які матір з дідом несли вахтовим режимом. Син, котрому всього чорти рочки почав також вимагати більше уваги, бо картина перед його оченятами вщент розірвала дитячий, добрий світ. Чоловік вже й забув, що таке близькість, але і це вічно продовжуватися не могло. Матір вихудла і маючи свої проблеми по здоров'ю ледве обходила стареньку. Дідусь усіма силами намагався працювати та ночами доглядати дружину, але уже й сам ледве тримався на ногах. Кожен із заручників обставин ніби потрапив в полон власних страхів, у капкан, котрий впивався у м'ясо глибше, щоразу заходячи у кімнату до Ольги та розуміючи, що вона не живе, а мучиться, попри умовні позитивні зміни. Реабілітація тривала: масажі, десятки ліків, зарядка.
А війна на дворі диктує свої правила і при кожній сирені бабуся, котра вже хоч щось почала розуміти стає вередувати та битися в істериках. І тут за тиждень Наташі сниться нове сновидіння, котре вона точно запам'ятає на все життя:
«Велика кімната. Всі стіни обвішані годинниками різного розміру, виду та кольору. Посередині спить бабуся на лікарняному ліжку. Двоє чоловіків поруч з ним у довгих сукнях, наче з домотканої тканини, підв'язаних довгими, вишитими червоними нитками поясами. Один з них геть молодий, а інший сивий з бородою. Вони обходять годинники поглядами, повільно рухаючись кімнатою, і зупиняються біля одного, який Наташі здається найбільшим. 
– Так більше не можна, – каже молодший,  – їй треба сказати.
Обидва глянули на дівчину, котра в той момент відчувала дивний стан душевного тепла, та такого приємного, на рівні ейфорії. Їх хотілося плакати від щастя, пояснити чи описати яке не можливо словами. Вища благодаті огорнула її душу.
– Ти ж знаєш, що це не наша парафія? – дорослий чоловік суворо мовив, поклавши руку на плече молодика. Русяве, густе і пряме, як солома волосся було зібране у низький хвіст і привернуло увагу Наташі. Вона почала старанніше вслухатися у слова незнайомців.
– Так, але...
– Ніяких але, – мовив жіночий голос, принаймні таким він Наталці здався, лунаючи відусюди й одночасно нізвідки. 
Годинник, який обдивлялися чоловіки різко постав крупним планом перед очима сновидиці, а стрілки на ньому стали десь на обідній порі.
– За двадцять п'ять днів ви отримаєте подарунок, – дорослий чоловік мовив до Наташі, намагаючись не виражати ніяких емоцій. – Найбільший дар поміж можливих. Тож готуйся прийняти його. 
На рівні очей в просторі зависла свічка і молода жінка прокинулася, поспішно витираючи холодну росу з лоба. Родина у шоці, бо знаючи хист Наталі до пророчих снів й помітивши прогрес її чутливості за останні місяці, знає, що чекати варто змін. Але добрих, чи злих не зрозуміло. Тим часом хвора різко йде на поправку. Тиждень активного покращення, сім'я з масажистом пророчить їй підняття. 
– Невже через двадцять днів їй геть стане добре? – тішилася матір.
– Хай би вже. Я так хочу, щоб їй не боліло нічого, – Наташа потискала руку старенької доки та дрімала. 
Тут події починали набрати хід: бабуся вже сидить, і вставати їй допомагають, і говорити хоче, і їсть гарно та всіх впізнає. Всі щасливі. Але через двадцять днів від сновидіння її зовсім неочікувано підкошує нове випробовування – повторний інсульт. 
Швидка відмовляється забирати до лікарні такого важкого пацієнта, стан здоров'я якого не можна навіть назвати живим. Різко стало гнити тіло у місцях пролежнів, хоч все можливе проти них давно пішло у хід: від спеціального матраца до мазів, пластирів з іонами срібла і засипок. Всі знову загрузли у болоті печалі, болю та жаху. Сил дивитися на муки дорогої людини більше не було ні у кого. Тієї ночі онучку сколихнула панічна атака, якраз під час чергової повітряної тривоги. Під звук ненависті до сусіда агресора Наталка впала на коліна посеред кухні і немов провалилася в напівсон. Просто канула у ніщо.
– Будь сильною, – каже хтось, наче жіночим, а ніби і чоловічим голосом. Одночасно дорослим та молодим, дитячим та зрілим. Голосом, що мов на вухо, прошепотів, а може і прокричав на весь Всесвіт.
– Я не можу. Не можу більше. За що їй це? Вона ж все життя намагалася всім догодити і допомогти. Це така дяка Неба? За що їй все це?
– Тому я й змилуюся над нею.
– Змилуєшся? Хто ти?
– Я в праві.
– В праві на що? Ти можеш вилікувати її? Благаю, зроби так, щоб муки її закінчились.
– Я зроблю, щоб їй не боліло, не турбуйся. Вона достатньо настраждалася, все відпрацьовано.
Наташа опритомніла на руках схвильованого чоловіка. Він блідий до невпізнання омивав її обличчя та плакав, бо не міг розбудити дружину.
– Прошу, тримайся. Розумію усе, але так ти їй не допоможеш. Ти маєш бути сильною, дівчинко моя, маєш триматися, – міцно обійняв її та тримав доволі довго.
Наступні чотири дні були моторошними. Бабуся вила від болю, періодично марила, називала імена покійних родичів, майже нічого не їла та марніла щогодинно. Уколи, таблетки, спроби годування і ось ранок, коли вона ніби стабілізувалася. Дідусь користуючись можливістю сідає в машину і їде містом збирати замовленні ліки й навідатися хоч на годинку на роботу. У свої сімдесят один він ще доволі активний чоловік та має непогану посаду.
Онука залишилася з дитиною та бабусею сам на сам. Вона мовчки сиділа біля неї якийсь час, а бабуся дивилася на неї пускаючи сльози. Прокинувся син, перебравши частину уваги на себе. В розпал літа консервація посідала своє місце у житті, попри обставини. Тому доки дитина засіла за мультиками, а бабця заснула, Наташа взялася крутити помідори. Тепер це її прямий обов'язок готуватися до зими, щоб прогодувати родину. У дванадцять годин дня вона закінчила і зайшла в кімнату глянути до бабусі, яка спала, тихо сопівши. Син, на диво, тихо поводився, але у середині Наташа носила незрозумілу паніку. Рівно в тринадцяту нуль-нуль, вона глянула на годинник і чомусь покрилася холодним потом. Ноги самі побігли в кімнату де її друга матір лежала у спокійній позі сну. Наче у сні з елементами кіношності молода жінка несвідомо промацала пульс, якого вже не було. Не віддаючи собі вказівок, Наташа заглянула у вже помутнівші очі покійної, навіки закарбувавши в пам'яті ту картинку, і мов опритомніла в ту ж секунду. На дворі вила сирена, а вона закривши рот руками відзадкувала до вікна сідаючи на підвіконня. І кричати їй зовсім не хотілося, просто руки мов намащені клеєм не відривалися від губ. Не було істерики чи паніки. Вже останні акорди пролунали, і лише відчуття післясмаку від них ще тримало тіло в ступорі. Коли пішли перші сльози Наташа кинулася до старенької, обійняла та мовила:
– Бабуля, невже ми більше не вип'ємо разом чаю на кухні, а? Ба! Ба! – припавши на груди та вже хлипаючи. Раптово сльози стихли і мов невелика тепла рука лягла на ліве плече. Наталка підвелася, оглянулася і все зрозуміла.
– Ти отримала свій подарунок, тебе більше не болить, моя хороша, – підбираючи ще скупі сльози, мовила онука. – Йди у кращий світ, і надіюсь дуже не скоро ще побачимось. 
Подзвонивши рідним почалася клопітка підготовка до похоронів. Лише Всевишній бачив як всім було важко і в по-дурному одночасно радісно, що їх рідній людині вже не болить. Що їх люба дружина, матір, бабуся більше не є заручником особистого Пекла.
Тож, коли часу обмаль ми не завжди можемо вловити його темп у боротьбі за життя. Але програвши бій, зустрівшись з чорною печаллю й тваринним страхом, кожен точно оцінить дар її Величності Смерті і її велику милість. Хай краще в інше буття за нею під руку, ніж в тривалу подорож особистим Пеклом.