Розділ 4 . Цукровий Скрегіт

Дарина завжди обожнювала традицію шукати подарунки від великоднього зайця. Цього ранку вона знайшла під кущем смородини неймовірно гарне шоколадне зайченя. Воно було великим, загорнутим у золотисту фольгу, з ідеально вилитими лапками та довгими вухами.

— Дивись, мамо, яке воно величезне! — Дарина зняла фольгу.

Шоколад був темним, майже чорним, і пахнув так солодко, що паморочилося в голові. Але було в ньому щось дивне — очі зайця були зроблені не з глазурі, а з маленьких білих намистин, які, здавалося, стежили за кожним рухом дівчинки.

Дарина відкусила вушко. Шоколад був твердим, як камінь, і на смак... солоним. Наче в нього додали забагато сліз. Вона поморщилася, але солодкість миттєво затьмарила дивний присмак.

Раптом вона відчула легкий лоскіт у горлі. Ніби тонка волосина застрягла там. Вона кашлянула, але лоскіт лише посилився.

Увечері Дарина помічила, що її пальці стали липкими. Вона мила їх з милом, терла мочалкою, але коричневі плями не зникали. Навпаки, вони ставали твердими.

Серед ночі Дарина прокинулася від звуку... жування. Хрум-хрум-хрум. Звук йшов не з кухні. Він йшов зсередини її власного тіла.

Вона спробувала ввімкнути світло, але рука не слухалася. Вона глянула на неї в місячному сяйві й ледь не закричала: її пальці зрослися, перетворюючись на гладку, коричневу лапу. Шкіра на зап’ясті стала блискучою і твердою, як шоколадна глазур.

Вона кинулася до дзеркала. Її обличчя повільно "запливало". Ніс зникав, губи зливалися в одну лінію. А з рота випадали... зуби. Один за одним, вони падали на підлогу, як білі перлини, і перетворювалися на ті самі намистини-очі, які були у зайця.

Дарина хотіла покликати маму, але замість голосу з її горла вирвався лише густий коричневий сироп. Вона відчувала, як її внутрішні органи перетворюються на м’яку помадку, а кістки стають крихкими, як какао-боби.

Вона більше не відчувала болю. Тільки нестерпне бажання бути... з’їденою.

Вона побачила, як двері її кімнати відчинилися. У прорізі стояв «Заєць». Це була висока, худа істота в обдертому коричневому хутрі, з порожнім кошиком у руках. У нього не було обличчя — лише діра, заповнена гострими цукровими зубами.

Істота підійшла до ліжка, де тепер замість дівчинки лежала ідеальна шоколадна статуя Дарини у повний зріст. Заєць обережно взяв її на руки, наче вона була зроблена з найдорожчого фарфору.

— Ти дуже гарно застигла, — прошепотіла істота, і цей голос нагадав Дарині звук фольги, що розривається. — Діти будуть раді. Вони люблять солодке.

Він виніс її в сад, де вже зібралися інші діти Вишневого. Вони тримали в руках маленькі молоточки.

— Христос Воскрес! — хором вигукнули вони.

— Воістину Воскрес! — відповів Заєць і поклав Дарину на великий камінь.

Перший удар молотка прийшовся по її плечу. Шоколад тріснув, і звідти вилетіла злякана червона стрічка (її душа), яку Заєць миттєво перехопив і поклав до своєї кишені. Діти почали жадібно хапати шматки «шоколаду», сміючись і вимазуючи обличчя.

Ніхто не помітив, що всередині одного з шматочків, який їв маленький хлопчик, була маленька біла намистина. Око. Яке все ще бачило світ і все ще відчувало кожен укус.

Маленький хлопчик, якого звали Петрик, жадібно жував шматок шоколаду, щойно відламаний від статуї Дарини. Шоколад був дивним — не солодким, а з металевим присмаком, наче в нього додали забагато заліза. Але Петрик був голодний, і солодкість миттєво затьмарила дивний присмак.

Раптом він відчув у роті щось тверде. Не горішок, не карамель. Щось маленьке, кругле і... гладке. Він спробував розкусити це, але намистина була занадто міцною.

— Петрику, не ковтай! — почувся тихий, свистячий голос зсередини його власного горла.

Хлопчик замер. Сміх дітей навколо миттєво згас, перетворюючись на механічний, заїжджений звук. Петрик виплюнув намистину на долоню. Вона була білою, з маленькою чорною цяткою посередині. Око. Маленьке, порцелянове око, яке стежило за ним.

— Вона бачить тебе, Петрику, — прошепотіла фарфорова дівчинка з попередньої історії, підповзаючи до нього. — Вона бачить усе, що ти зробив.

Петрик глянув на шоколад у своїх руках. На ньому почали проступати обриси обличчя Дарини — налякані, застиглі очі, рот, розкритий у німому крику.

— Це не шоколад, — зрозумів Петрик, і його голос затремтів. — Це... Дарина.

Він кинув шматок на землю. Але заєць-істота, що стояв поруч, підняв його і обережно поклав до своєї кишені, де вже лежала червона стрічка Дарини.

— Ми всі — крашанки, Петрику, — прошепотіли діти Вишневого, оточуючи його. — І прийшов час розбити тебе.

Петрик кинувся бігти. Він чув позаду себе звуки хрускоту — це заєць-істота розламував статую Дарини на дрібні шматочки, і кожен уламок видавав звук, схожий на людський стогін.

Він біг крізь нічне село, але тепер кожна хата здавалася обличчям монстра. У вікнах не світилося, але Петрик відчував тисячі очей, що стежили за ним крізь щілини в ставнях.

Він вискочив на центральну площу, де стояв величезний стіл. На ньому — десятки «пасок», у кожній з яких можна впізнати обличчя зниклих дівчат: Марії, Яни,  Соломії та Дарини.

— Ласкаво просимо до столу, Петрику, — прошепотіли тіні, що сиділи за столом.

Петрик зрозумів: допомоги не буде. Весь цей Великдень — це одна велика пастка. Він схопив зі столу важкий металевий свічник і вдарив ним по найближчій «пасці».

— Не підходьте! — крикнув він.

У цей момент з церкви долунав звук дзвона. Але це був не святковий передзвін, а один важкий, глухий удар. У ту ж мить діти кинулися врозтіч, ховаючись за пам’ятниками та кущами, залишаючи Петрика посеред цвинтаря.

— Біжи! — почувся чийсь хрипкий голос із темряви каплиці. — Доки він не вилупився повністю!

Петрик підхопив на руки маленьке шоколадне зайченя, яке він знайшов під кущем смородини. Воно було неймовірно легким, наче зроблене з повітря.