Розділ 3 . Великдень Безкінечного Мовчання

Соломія прокинулася від того, що в хаті було занадто спекотно. Піч палала так, що стіни "плакали" смолою. У повітрі стояв важкий, нудотний запах свіжої випічки, змішаний із чимось металевим.

На кухні стояла її мати. Вона стояла спиною до Соломії і щось енергійно замішувала у великому дерев'яному кориті.

— Мамо? Вже ранок? — запитала Соломія, протираючи очі.

Мати не повернулася. Вона продовжувала працювати руками, і Соломія почула дивний звук — звук тертя кістки об дерево.

— Треба більше борошна, Солю, — голос матері був схожий на шелест сухого листя. — Борошно закінчилося. Твоя сестра дала все, що могла, але тісто все одно рідке.

Соломія глянула на підлогу. Весь стіл був засипаний дрібним білим порошком. Вона підійшла ближче і з жахом побачила, що це не борошно. Це був пил від подрібнених зубів та кісток. На стільці поруч лежала святкова сукня її молодшої сестри, а під нею — лише порожня оболонка зі шкіри, акуратно складена, як старий одяг.

— Мамо, що ти зробила?! — закричала Соломія.

Мати нарешті повернулася. Її обличчя було абсолютно білим, засипаним цим «борошном», а замість очей були два запечені родзинки.

— Великдень — це жертва, доню. Ми маємо спекти Головну Паску, щоб село могло жити далі. Тісто вимагає тепла. Твого тепла.

Мати вхопила Соломію за руку. Її пальці були гарячими, як вугілля. Вона потягнула дівчину до корита. Соломія глянула всередину і відчула, як її нудить. Тісто в кориті було живим. Воно було ніжно-рожевим, воно пульсувало і... в ньому проступали обриси людських облич, які намагалися закричати крізь густу масу.

— Дивись, як воно підходить, — ніжно прошепотіла мати. — Йому потрібна твоя кров для кольору і твої очі, щоб бачити сонце.

Соломія намагалася вирватися, але тісто само витягнуло довгі липкі джгути, схожі на щупальця, і обплело її щиколотки. Воно було неймовірно солодким на запах, настільки, що в Соломії почала паморочитися голова. Вона відчула, як її ноги повільно занурюються в цю рожеву масу.

— Ти будеш найкращою паскою, — мати дістала величезну залізну форму, яка більше нагадувала клітку з гострими шипами всередині. — Твої крики стануть дзвонами, твоє волосся — цукровою пудрою.

Тісто вже піднялося до грудей Соломії. Вона відчувала, як воно заповнює її рот, вуха, ніздрі. Воно не душило її — воно ставало нею. Її шкіра почала тверднути, перетворюючись на золотисту скоринку.

Мати підняла Соломію, яка вже не могла поворухнутися, і запхнула її у залізну форму. Шипи пройшли крізь тіло, але болю не було — був лише нестерпний жар печі.

Коли дверцята печі зачинилися, Соломія побачила крізь маленьке віконце, як до хати заходять діти. Ті самі діти з попередніх історій. Вони тримали в руках ножі та виделки.

— Вже готово? — запитали вони.

— Майже, — відповіла мати, витираючи піт з білого від кісткового пилу обличчя. — Цього року паска буде дуже соковитою. Вона ще жива всередині.

З печі почувся тонкий, свистячий звук — це повітря виходило з легенів Соломії, створюючи мелодію «Христос Воскрес».

На столі вже лежали рушники, але вони були червоними не від ниток, а від свіжих патьоків. Сонце зійшло над Вишневим, але воно не принесло світла. Воно було лише величезною розпеченою піччю в небі, яка повільно запікала все село.