Розділ 2 . Кривава гойдалка

Яна завжди любила Великдень у селі через велику дерев'яну гойдалку, яку хлопці щороку ставили на пагорбі біля старого яру. Каталися всі — від малих до дорослих. Кажуть, хто вище гойднеться, той буде найщасливішим цілий рік.

Цього року Яна прийшла на пагорб сама. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в колір розчавленої малини. Біля гойдалки вже стояли дівчата в однакових хустках, зав’язаних так туго, що їхні обличчя здавалися застиглими масками.

— Гойдайся, Яно, — прошепотіли вони в унісон. — Гойдайся за всіх нас.

Яна сіла на важку дубову дошку. Мотузки були не з коноплі, а з чогось дивного — білого й шовковистого, схожого на довге жіноче волосся. Хлопці, які стояли по боках, почали розгойдувати її.

Спочатку це було весело. Вітер бив у обличчя, дух перехоплювало. Але гойдалка не зупинялася. З кожним разом вона злітала все вище і вище.

— Досить! Зупиніть! — закричала Яна, коли її ноги злетіли вище верхівок старих сосен.

Але хлопці не слухали. Їхні руки рухалися механічно, а очі були порожніми, наче висвердлені дири. Кожного разу, коли Яна злітала над яром, вона бачила там, внизу, десятки розбитих кошиків і... білі сукні дівчат, що не втрималися.

Гойдалка почала видавати звук, схожий на людський стогін. Яна помітила, що мотузки-волосся почали обплітати її зап’ястя, приковуючи її до сидіння.

— Ти маєш долетіти до сонця, Яно, — пролунав голос однієї з дівчат внизу. — Або впасти в яр, як жертва для землі. Третього не дано.

Яна побачила, як з яру почали підійматися бліді, набряклі руки. Вони тяглися до неї щоразу, коли гойдалка опускалася нижче.

Яна зрозуміла: хлопці не зупиняться, поки мотузки не перетруться об стару перекладину, яка вже почала диміти від тертя. Вона глянула на свої руки. Стрічки на зап'ястях (спадщина Вишневого) почали пекти.

Коли гойдалка злетіла на максимальну висоту, Яна побачила внизу не просто яр, а величезний відкритий рот самої землі, вистелений гострим камінням, наче зубами.

— Стрибай! — раптом почула вона голос Марії (героїні першої історії), який відлунював у її голові.

Яна не стала чекати. Вона вихопила з кишені маленьке освячене дзеркальце — єдине, що вона встигла взяти з дому. Вона кинула його в яр. Світло заходу відбилося в склі, на мить засліпивши істот внизу.

У цей момент Яна різко смикнулася, вириваючи руки з "волосяних" пут, і стрибнула... але не вниз, а вбік, чіпляючись за гілки старої сосни.

Гойдалка порожньою злетіла вгору і з жахливим тріском обірвалася, полетівши в яр. Звідти почувся такий крик, від якого дерева навколо миттєво скинули цвіт.

Яна висіла на гілці, важко дихаючи. Вона бачила, як діти на пагорбі повільно повертають голови в її бік. Їхні святкові кошики тепер були наповнені не яйцями, а камінням.

— Вона не розбилася, — сказав один із хлопчиків, підходячи до дерева. — Значить, свято триває. Будемо грати в "котилася крашанка".

Він поклав на землю важкий камінь, розфарбований під писанку, і штовхнув його в бік Яни. Камінь котився, набираючи швидкість, і з кожним обертом він ставав дедалі більшим...

Камінь котився по схилу, і з кожним метром він ставав дедалі більшим. Яна бачила, як на його поверхні з’являються тріщини, що нагадували візерунки на писанці, але замість фарби з них проступала густа чорна рідина. Камінь не просто котився — він ніби всмоктував у себе землю, траву та каміння навколо, перетворюючись на величезну, важку кулю.

— Тікай, Яно! — закричали діти внизу, плескаючи в долоні. — Тікай, поки крашанка не розбилася!

Яна зіскочила з гілки сосни. Ноги заболіли від удару об землю, але вона не зупинялася. Вона побігла вниз по іншому схилу, відчуваючи за спиною низький гул. Камінь-писанка підстрибував на нерівностях, збиваючи молоді дерева, як сірники.

Єдиним місцем, де можна було сховатися, була стара дерев’яна церква біля підніжжя пагорба. Її двері були забиті дошками хрест-навхрест, але збоку було розбите вікно. Яна залетіла всередину, розбиваючи лікті об підвіконня, саме в ту мить, коли величезна кам’яна куля врізалася в стіну храму.

Будівля здригнулася. Пил і тріски посипалися зі стелі.

Яна опинилася в повній темряві. Пахло старим деревом і воском. Вона прислухалася. Ззовні було тихо. Занадто тихо.

— Ти всередині? — пролунав тонкий дитячий голос прямо під вікном. — Тепер твоя черга бути крашанкою. Ми будемо тебе розбивати.

Яна обернулася і похолола. Всередині церкви, на лавах, сиділи... ляльки. Сотні солом’яних та ганчіркових ляльок, одягнених у святкові строї. Вони тримали в руках маленькі свічки, які раптом спалахнули зеленим вогнем.

— Світле свято, — прошепотіли ляльки, і їхні намальовані роти почали розтягуватися.

На вівтарі лежала величезна паска, зроблена з білого річкового піску. Навколо неї стояли діти, яких Яна бачила на пагорбі. Тепер вони не сміялися. Вони тримали в руках довгі срібні голки, якими зазвичай вишивають рушники.

— Кожна дівчина — це писанка, — сказала найстарша дівчинка. — Зовні гарна, а всередині — життя. Ми хочемо побачити, що всередині тебе, Яно.

Діти почали повільно підходити. Яна відступала, поки не вперлася спиною в іконостас. Вона намацала рукою щось холодне — це була металева чаша для свяченої води, але вона була порожня.

— Не підходьте! — крикнула вона, замахуючись чашею.

У цей момент двері церкви, забиті дошками, почали вигинатися всередину. Щось величезне і важке гатило по них з того боку. Це була та сама кам’яна писанка. Вона не просто котилася — вона жила. З кожним ударом будівля розхитувалася все сильніше.

— Воно хоче увійти! — закричали діти, і в їхніх голосах вперше з’явився справжній жах. — Гість прийшов за своєю часткою!

Двері тріснули. До зали влетіли уламки дошок, а за ними — чорна, пульсуюча куля. Вона розкололася навпіл, і з неї виповзло те саме істота-немовля з довгими павучими ногами, яке переслідувало Марію в першій історії.