Розділ 1 . Великдень у Вишневому

Марія приїхала у Вишневе на Великдень. Після галасливого міста село здавалося їй райським куточком. Тиша, що панувала тут, була незвичною, але заспокійливою. Разом із нею була її молодша сестра, Леся. Лесі було лише шість, і вона вперше бачила таку красу: старовинні дерев'яні хати, розквітлі сади, зелені пагорби.

— Маріє, подивись, яка гарна квітка! — вигукнула Леся, підбігаючи до неї з білою ромашкою в руці.

Марія посміхнулася. Вона любила свою сестру понад усе на світі. Вони зупинилися біля невеликої каплички, де місцеві жителі святили паски. Але каплиця була зачинена. Дивно. Адже сьогодні Великдень, найсвітліше свято.

— Може, ми запізнилися? — припустила Леся.

Марія знизала плечима. Вони вирішили пройтися далі, до центру села. Чим ближче вони підходили, тим дивнішим ставало все навколо. Вулиці були порожніми. Жодного дорослого, жодного автомобіля. Тільки тихий шепіт вітру в кронах дерев.

Нарешті вони побачили людей. На галявині біля церкви зібралося з десяток дітей. Вони грали в якусь гру. Сміялися, бігали, але їхній сміх був дивним — занадто гучним, занадто злагодженим, наче записаним на стару плівку.

— Ходімо грати! — вигукнула Леся і побігла до гурту.

Марія хотіла її зупинити, але не встигла. Щось у цій грі було не так. Діти були одягнені в святковий одяг, але їхні обличчя були занадто серйозними для гри. Вони тримали в руках кошики з крашанками. Але крашанки були не звичайними. Вони були яскраво-червоними, наче облиті кров'ю.

— Приєднуйтесь до нас, — прошепотіла найстарша дівчинка, чиє обличчя було густо вимазане сажею, хоча вона тримала в руках святковий кошик. — Ми шукаємо особливі крашанки. Хто знайде останню — той стане «святковим гостем».

Леся засміялася і кинулася в кущі бузку. Марія пішла за нею, відчуваючи, як серце калатає об ребра. Вона нагнулася, щоб розсунути гілки, і побачила в траві щось кругле. Це була крашанка. Але не куряча. Вона була занадто велика, важка і... пульсувала.

— Маріє, я знайшла! — почувся тонкий голосок Лесі з глибини саду.

Марія кинулася на звук. Вона продиралася крізь колючі чагарники, поки не вискочила на невелику галявину. Там, під старою яблунею, стояла Леся. Вона тримала щось у руках, але її спина була напружена.

— Лесю, кинь це, йдемо додому, — тихо сказала Марія.

Сестричка повільно повернулася. У її руках була не крашанка. Вона тримала стару, брудну ляльку, знайдену в корінні дерева. Лялька була одягнена в білу сукенку, схожу на ту, що була на Лесі. А навколо неї вже стояли ті самі діти. Тільки тепер вони не посміхалися.

— Вона знайшла Книгу Тіней, — прохрипіла дівчинка з сажею на обличчі. — Тепер вона — наш гість.

Раптом Леся скрикнула. Червоні стрічки, які були вплетені в її волосся, почали самі собою затягуватися, наче живі змії. Вони обвивали її шию, стискаючи горло.

— Маріє... — прохрипіла маленька, тягнучи руки до сестри.

Марія кинулася вперед, але діти перегородили їй шлях. Вони тримали в руках великі великодні кошики, але замість пасок там лежали гострі іржаві серпи та каміння.

— Свято тільки починається, Маріє, — сказав маленький хлопчик, піднімаючи камінь. — Ми чекали на вас.

Сонце за хвилину зникло, і на село впала неприродна, криваво-червона ніч. Великдень у Вишневому почав свої жнива.

Марія кинулася до сестри, але сильні маленькі руки вчепилися в її сукню. Діти не билися, не кричали — вони просто мовчки тримали її, наче залізні лещата. Леся намагалася вхопити повітря, її обличчя ставало блідим, а червоні стрічки в волоссі затягувалися все тугіше, перетворюючись на криваві зашморги.

— Відпустіть її! — закричала Марія, намагаючись відштовхнути хлопчика, що стояв перед нею.

— Ти не розумієш, — спокійно відповіла дівчинка з сажею на щоках. — Великдень — це свято відродження. Щоб хтось воскрес, хтось має піти в землю. Такі правила Вишневого.

Діти почали повільно відступати в бік старого цвинтаря, тягнучи за собою Лесю. Вона вже не пручалася, лише налякано дивилася на сестру великими очима. Марія, вирвавшись, побігла слідом.

Вони вийшли до церковної огорожі. Там, на старих повалених хрестах, були накриті білі скатертини. Але на них не було ані пасок, ані солі. У тарілках лежали розбиті, порожні шкаралупи від крашанок, а в центрі стояв великий плетений кошик, накритий чорною хусткою.

— Поклади ляльку в кошик, — наказав старший хлопчик Лесі.

Дівчинка, тремтячи, виконала наказ. Стрічки на її шиї трохи послабли, дозволивши їй зробити судомний вдих. Коли лялька торкнулася дна кошика, з-під чорної хустки почулося дивне чавкання.

Марія підбігла до сестри і схопила її за плечі, намагаючись відтягнути від столу.

— Ми йдемо звідси! Зараз же!

— Ви не можете піти, поки не скуштуєте наше частування, — прошепотіли діти. Вони оточили сестер щільним кільцем, піднімаючи свої іржаві серпи.

Дівчинка з сажею повільно зняла хустку з кошика. Марія заціпеніла. У кошику не було їжі. Там лежали десятки зрізаних дитячих косичок, переплетених між собою, а посередині — та сама велика пульсуюча крашанка, яку Марія бачила в кущах. Вона почала тріскатися.

З тріщин висунулися тонкі, бліді пальці.

— Це наш «заєць», — усміхнувся хлопчик, показуючи на кошик. — Він голодний. Він не їв цілий рік.

Раптом з церкви долунав звук дзвона. Але це був не святковий передзвін, а один важкий, глухий удар. У ту ж мить діти кинулися врозтіч, ховаючись за пам’ятниками та кущами, залишаючи Марію та Лесю посеред цвинтаря.

— Біжіть! — почувся чийсь хрипкий голос із темряви каплиці. — Доки він не вилупився повністю!

Марія підхопила Лесю на руки. Вона не озиралася. Вона чула, як за її спиною з тріскотом розвалюється велетенська шкаралупа і як щось важке, слизьке перевалилося через край кошика на землю.

Вони бігли крізь нічне село, але тепер кожна хата здавалася обличчям монстра. У вікнах не світилося, але Марія відчувала тисячі очей, що стежили за ними крізь щілини в ставнях.