Фінал

— Прокидайся, сонечко! — Так все літо проспиш, — пролунав ласкавий, ніжний, жіночий голос.

— Мам, ще п’ять хвилиночок, — відповів сонний дитячий голос.

Так затишно, так тепло під своєю ковдрою, при відкрите  вікно і свіже, ранкове, літнє повітря, яке, пробираючись у дім, змішувалось з маминими стравами - дарувало відчуття безмежної безтурботності та свободи. Безмежне літо. Три місяці, здавалося б, це настільки багато, що ми можемо встигнути абсолютно все. Кожен з нас, мій дорогий читачу, не помічаючи цього, провів або проведе своє останнє безтурботне літо. Літо, де проблеми мали символічний характер і зводилися лише до того, де і як провести день або чому мама не відпускає на річку з друзями? Або як їй сказати, що м'яч, подарований батьками на день народження два дні тому, Петя і Юрик вже благополучно пробили. Усі ці проблеми вміщалися в сірникову коробку, куди був заключений величезний жук-плавунець, спійманий друзями на річці.

Позіхнувши, що є сили, Петя відкрив очі і потягнувся на весь зріст. Відчуття бадьорості створювало прекрасний настрій і легкість, яку хлопчик давно не відчував. Присівши на край ліжка, Петрик окинув поглядом свою кімнату. Все було так, як у той перший день, коли юнак потрапив у світ Хоки. Ось і підручники на столі, і шафа з безладно складеними речами та плакати з футболістами. Злізши нарешті з ліжка, він неспішно підійшов до шафи, відкрив її і, дивлячись на неохайно розкидані речі, вирішив навести в ній порядок. Швиденько, настільки акуратно, наскільки це може зробити маленький хлопчик, Петя склав речі в шафі, паралельно вибравши собі наряд на сьогоднішній день. Одягнувшись, він вирушив на кухню, звідки доносився запах сніданку, приготованого мамою. Ввійшовши на кухню, хлопчик побачив на столі цілу тарілку тостів із сиром, яєчню та чай, який вже трохи вистиг. Оперативно насипавши чайну ложку цукру, хлопчик почав що є сили колотити чай, щоб цукор розчинився. Поки він це робив, його погляд впав на цукорницю; трохи подумавши, Петрик взяв зі плити сірникову коробку, висипав звідти сірники і заповнив її цукром. Поснідавши, хлопчик вийшов у двір. На вулиці все цвіло і пахло. Абрикосове дерево, плоди якого з задоволенням їв Хока, були ще зеленими, а гілка, з якої він впав, була цілою і навіть не тріснутою. Альма, все так само, як завжди радісно чекала Пету під дверима, а Васька, розтягнувшись на лавці, лише ледачо повернув голову в бік хлопчика, коли той вийшов з дому.

Все було як завжди: перші дні літа, ще не такі спекотні, як липневі, але вже й не схожі на травневі. Награвшись з Альмою і напестивши Ваську, Петька вирушив на город, де, як завжди, працювала бабуся:

— Бабуусь! — крикнув хлопчик на підступах до городу. — Чим допомогти?

— Квіточку можеш напоїти, — відповіла бабуся.

— Добре, — сказав Петька.

Повернувшись у двір, він набрав два відра води з колодязя і, кречучи, вирушив до корови. Поставивши перед нею воду, Петька очікувано отримав відмову пити. Але замість того, щоб розізлитися, хлопчик обхопив масивну голову Квіточки і прижався до неї. Пригладжуючи її, він шептав на вухо:

— Моя Квіточко, твоє молоко найсмачніше, дякую тобі велике. Відтепер я буду дбати про тебе так само, як ти дбаєш про нас. Ти наша годувальниця і моя подруга, вибач мене, будь ласка, за те, що я поводився недбало щодо тебе.

Квіточка раптом, наче зрозумівши кожне слово, сказане Петькою, ні з того ні з сього облизнула його обличчя і почала пити воду, вмокаючи морду то в одне відро, то в інше. За лічені хвилини відра були повністю спорожнені на радість Петьки. Пригладивши корову ще раз, хлопчик радісно, вприпригуючи, повертався з відрами у двір. За воротами його вже чекав друг Юрик, який, побачивши Петьку, навіть не привітавшись, одразу запитав:

— Гуляти будеш?

— Буду. — Заходь.

— Собаку сховай, я її боюся.

— Ні, ховати не буду, вона добра. Якщо боїшся, то почекай біля калитки, я поки у бабусі відпрошусь:

Юрик, поморщившись від невдоволення, все ж вирішив увійти у двір. Борючись зі страхом, він пильно спостерігав за лежачою Альмою, прокрався до лавочки і, усівшись біля сплячого Васьки, продовжував спостерігати за байдужою собакою. Через кілька хвилин з’явився і Петька. Покликавши Юрика рукою, він направився до воріт:

— Куди підемо? — На черешні? — запитав Юрик.

— Ні, підемо до мурашника. Хочу їх чимось пригостити.

Юрик здивовано подивився на Петьку, знизив плечима і пішов за ним. Коротати літні дні, займаючись чимось новеньким, було до душі як одному, так і другому хлопчику. Вирушивши на стадіон, хлопці швидко знайшли великий мурашник, недалеко від гостьових воріт. Підійшовши ближче, Юрик, присівши, взяв паличку, що лежала поруч, і наслюнив її:

— Що ти збираєшся робити? — запитав Петька.

— Як що? Хочу спробувати мурашиної кислоти, старшокласники говорили, що це максимально кисло.

— Так ми ж уже куштували минулого літа? Хіба ні?

— Ти, напевно, з кимось іншим куштував, — образливо сказав Юрик.

— Не роби цього.

— Чому?

— Я спробував, потім всю спину обсипало, не міг нормально спати, а ще не можна було місяць їсти солодке і фрукти. — Петрик брешучи, намагався захистити колонію.

Юрик невдоволено скривився, було видно, що він сумнівається, варто йому ризикувати і спробувати незвичайні ласощі чи задовольнятися солодощами та фруктами. Покрутивши  обслинену паличку в руці, він зрештою викинув її:

— Так навіщо ми сюди прийшли?

— Улаштувати мурахам свято.

— Яким чином?

Петрик дістав з кишені коробку з цукром, відкрив її і простягнув Юрику:

— Бери трохи.

Хлопці взяли кожен по щіпці цукру і трохи присипали мурашник солодким ласощами. Уже через кілька секунд мешканці дивного дому забігали на його даху, тягнучи солодкі кристали всередину мурашника. Петька широко усміхався, знаючи, що зробив добру справу. Ще через мить з мурашника кулею вилетіла мураха з крилами, зробивши коло пошани навколо хлопців, вона повернулася назад до себе додому: