1 вересня

Хока виглядав інакше. В його очах більше не було хлопчачого азарту і схильності до пустощів. Складалося враження, що він дуже втомився і вичерпав свою енергію за ці три місяці літа. Трохи сутулячись, він поплентався до місця, де розмовляли Людка з Вітькою, не звертаючи уваги на Петьку з його друзями. Усівшись під дубом, він, здається, злився з цим деревом, поринувши у свої думки і втративши погляд у одну точку. Петька поспішив за ним, запитуючи:

— То як це осінь? — Мені ж у школу. — У мене останній день на виконання завдання, а я так і не зрозумів, в чому його суть? — Що мені потрібно змінити цього разу?

— Минуле не змінити, — задумливо відповів Хока. — Це не під силу ні хлопчикові, ні його супутникам, ні самому Хоці. — Ми лише можемо робити висновки, щоб наступного разу діяти так, як могли б у минулому. — Майбутнє визначає дії в сьогоденні.

— Так а як же мені повернутися додому тоді? — Мене ж чекають. — І мама, і бабуся, і Юрик.

— І Хоку чекали, — все так же без емоцій відповів Хока.

— Хто ж чекав Хоку? — запитав хлопчик. — І що сталося з Вітькою і Людкою?

— Хлопчик не розуміє. — Ви хочете подивитися?

— Так.

Хока неохоче піднявся і вказав на дім Людки:

— Пройдемо.

Компанія знову направилася до дому, з якого прийшла. Небо поступово затягували чорні хмари, і вже на підході до дому почався сильний дощ. Важкі краплі падали на друзів і на Хоку, і за лічені хвилини до нитки намочили кожного з них. Альма тиснулася ближче до хлопчика, ніби думала, що це хоч трохи укриє її від дощу, а Васька, навпаки, вельможно крокував під дощем, наче руйнуючи всі міфи про те, що коти не люблять воду.

Добравшись нарешті до дому, Хока присів на лавочку важко дихаючи, ніби втомився від дороги, а Петька присів поруч і запитально подивився на свого знайомого:

— Ну так що? — Ми так і будемо сидіти тут? — Що я повинен був побачити?

Хока мовчки підняв руку і двома пальцями вказав на вікно, що знаходилося над лавочкою. При цьому його тіло залишалося нерухомим. Вставши на коліна на лавочку, Петька глянув у вікно і побачив те, чого не очікував побачити. У домі був повний безлад. Речі були розкидані, частина брудного посуду валялася на підлозі, а частина була розбитою; на столі серед залишків зіпсованої їжі та брудних тарілок на брудній скатертині можна було побачити недбало розірваний конверт. Сама господиня виглядала неохайно і так, ніби не спала кілька днів; вона сиділа за столом, вся розпатлана і заплакана. Її руки стискали аркуш паперу, який вона перечитувала знову і знову:

— От же ідіот. — А я ж говорила! — тремтячим голосом шептала заплакана Людка. — А що б тебе чорт забрав!

Вставши з-за столу, вона трохи походила по дому і зупинилася біля дров’яної печі, яка вже давним-давно не розтоплювалася. Підійшовши ближче, вона засунула руку всередину, намагаючись щось там знайти. Врешті-решт, не без труднощів, вона витягнула звідти пляшку з якоюсь мутною, білою рідиною. Усівшись за стіл, вона наповнила брудний стакан і промовила:

— Хлопчик сказав, що я п’яничка, значить, буду п’яничкою. — Без Вітьки мені все одно життя немає.

Зробивши ковток, Людка миттєво скривилася, очі її вмить почервоніли і забігали по столу в пошуках чогось, чим можна було б закусити.

Відскочивши від вікна, хлопчик спитав у Хоки:

— Це вона через мене почала пити? — Бо я сказав, що вона п’яничка?

— Можливо, — задумливо відповів Хока.

— Але ж я сказав це не з наміром, щоб вона почала пити.

— Непродумане сказане слово може змінити багато чого і багатьох. — Воно може вилікувати, а може й поранити.

— А з Вітькою що? — ніяк не заспокоювався Петька.

— Ви ж чули, його чорт забрав. — Вам пора повертатися.

— Але як? — Ну вже ні, я повинен все виправити, — рішуче сказав Петька.

Він стрибнув з лавочки і швидким кроком вирушив до дому Людки. Зайшовши всередину, він не виявив ні саму господиню, ні безлад. Дім був абсолютно порожній, нічого не вказувало на те, що там хтось жив. Лише одинокий стіл, що стояв у центрі дому, натякав на те, що колись там хтось жив. Постоявши хвилину, хлопчик розгублено оглянувся і, зрозумівши, що тут ніхто не живе, вийшов назад на вулицю. Хока все ще сидів на вулиці з піднятими вгору двома пальцями. Він, здається, зовсім не реагував на Петьку. Альма з Ваською згорнулися в один великий клубочок під лавочкою і солодко спали. Підійшовши впритул до Хоки, юнак злостиво спитав:

— Ну і що це за витівки? — В домі нікого немає?

— А хто має бути? — ледве шевелячи губами, промовив Хока.

— Ну як хто? — Людка?

— Людка? — Ах так, Людка…

— Ти знущаєшся з мене? — Петька нахмурився, він нічого не розумів, і те, що Хока говорив загадками, його дуже злило.

— Вам пора додому.

— Так я виконав завдання? — В чому воно полягало?

— Ви повинні самі вирішити, виконали ви його чи ні. — Хока має лише показати, а хлопчик зробити висновки.

— Який же я висновок можу зробити, якщо мені нічого не зрозуміло? — Ти майже нічого не пояснив. — Я хотів все виправити, але не можу зробити це у твоєму світі.

Хока лише іронічно усміхнувся, встав з лавочки і клацнув пальцями. Все в очах хлопчика попливло, поблекло і погрузилося в темряву:

— Знову Хока за своє, — проминуло в голові у хлопчика.