Частина 3

— Я тобі кажу, що тут щось неладне. — Дома нікого немає, абсолютно. — Всі кудись зникли, — скаржився Петька по дорозі до нього.

— І що тут неладного? — Поїхали  на базар, напевно, а собака з коровою втекли. — Ти боїшся залишатися вдома один, чи що? — трохи насмішливо запитав у Петьки Юрик.

— Так а відра? — От хто їх, по твоєму, повернув на місце? — входячи в калитку, запитав Петька.

Війшовши у двір, Петька очікував отримати хоч якийсь відповідь від Юрика, але його не було:

— Чого мовчиш? — хлопчик повернувся назад, і в той же момент серце Петьки пішло в п’яти.

Юрика ніде не було, ніби друг просто розчинився в повітрі. Не розуміючи, що відбувається, Петька розплакався і побіг знову до дому Юрика. Знову окликавши його, хлопчик молив, щоб той не вийшов сонним і все не повторилося знову. Але дива не сталося. У дверях з’явився сонний Юрик, чим довів Петьку до істерики. Ревучи взахлин, Петрик побіг до себе додому, а остовпілий Юрик лише встиг крикнути:

— Я зараз умиюся, почищу зуби і прийду!

Петрик забіг до себе у двір, сів на лавочку і гірко плакав. Якщо це чийсь жарт, то він дуже жорстока по відношенню до дитини. Не може ж бути такого, щоб всі дружно змовилися розіграти Петьку. Мама і бабуся точно не погодилися б так мучити хлопчика. А Альма? Ну що за зрада? Вона повинна захищати господаря, а не ховатися від нього. І навіть вередлива Квітка не могла так жорстоко вчинити з Петькою.

Раптом несподівано рипнули двері дому, і у двір повільною і розміреною ходою, з маминою чашкою кави в руці, вийшло щось. У смішних штанах і розтягнутій безрукавці, застебнутій не впопад, це створіння не було схоже на людину; будучи трохи вище Петьки, воно мало копита, які смішно путалися в штанинах, і чи то обличчя, чи то морду, яка була схожа на морду Фавна з Петькиних книг. Довгі пальці цього створіння з нестриженими нігтями естетично тримали мамину чашку кави, відтопируючи мізинець. Напевно, ви припускаєте, що там були ще роги? Так, колись вони були, але зараз на їх місці було лише два пенька, акуратно підпиляних.

Побавчивши це «щось», хлопчик жахнувся. Він хотів було закричати, але горло стиснулося так, що неможливо було видати й звуку. Тіло паралізувало, і Петька не міг і ворухнутись. Обережно, намагаючись не зачепитися за штанини, створіння вальяжно підійшло і сіло на лавку поряд з Петькою.

Зробивши ковток кави, смачно плямкнувши, воно звернулося до хлопчика:

— О, вам не варто мене боятися. У вашої мами відмінна кава.

Закинувши ногу на ногу, воно повною груддю, з насолодою вдихнуло свіжий червневий повітря і запитало:

— Ви не підкажете, скільки часу?

— Я не знаю… дванадцята? — ледве видавив з себе Петька.

— Неправильно, — відповіло створіння. — Я ж не запитав «котра година»? Я запитав «скільки часу». А часу у вас залишилося до кінця літа. Скажіть, а котрий час?

Петрик сидів, не розуміючи, що взагалі відбувається. У реальність того, що він бачив перед очима, неможливо було повірити, як ніби це сон. Вже так неправдоподібно це все виглядало. Створіння сиділо і насолоджувалося ароматною кавою та прекрасною погодою. Причмокуючи напій, воно простягло іншу чи то руку, чи то лапу Петрику, на яких були одягнені годинники, і запитало ще раз:

— Підкажіть, котра година?

Петька поглянув на годинник і промовив:

— Сім тридцять.

— Саме так! — радісно вигукнуло створіння. — Сім тридцять!

— Але це неможливо. — У сім тридцять я прокинувся, вже стільки часу пройшло. — У вас, напевно, зламаний годинник.

— Так? — задумливо запитало створіння. — А, здається, йдуть.

— Я подивлюсь у домі і скажу. — Петька зібрався з силами і підскочив з лавки.

Вбігаючи в дім, хлопчик на всі ключі закрив двері і, виглянувши у вікно, побачив це створіння, яке байдуже сиділо на лавці, потягуючи каву. І що робити далі? Петька вирішив бігти до себе в кімнату, ховатися під ліжком і там чекати допомоги. Шлях до його кімнати лежав через велику вітальню, і яке ж було здивування хлопчика, коли у вітальні він виявив це ж створіння, яке розвалилося в кріслі і, дивлячись на настінний годинник, промовило:

— Ви надурили мене! І зовсім мої годинники не зламані, час рівно сім тридцять!

— Хто ви? — наляканий хлопчик вже розумів, що йому не сховатися.

— Ой, я забув представитися. — Старію, напевно. — У мене багато імен, але ви можете називати мене Хока або Хок, як вам зручніше.

— Хок? — Коли я був маленьким і неслухняним, моя прабабуся завжди мене лякала Хоком, що він прийде і забере мене.

Створіння встало з крісла і незграбним рухом розкинуло руки в сторони:

— Тадам! — А ось і я! — с помпою в голосі сказав Хока.

— Ви прийшли мене забрати? — посупився Петька.

— Так я вже! — На годиннику он сьома тридцять. — Ти в моєму світі, де немає часу і взагалі нічого немає.

— Але я ж добре себе поводив. — Петька розплакався, його голос дрижав.

— Таааак, ну зараз поглянемо. — відповів Хока.

З внутрішнього кармана своєї шведки він витягнув величезного розміру, товстезний блокнот і почав його активно перелистувати, шукаючи ім’я на букву «П». Врешті-решт, долиставши до потрібного місця, він, допомагаючи собі пальцем, водив по тексту і щось бубнів собі під носа, а потім вигукнув:

— Ну от! — Все правильно — «Петьку — забрати, поверненню не підлягає!» — Фух. — струснув він невидимий піт зі лоба. — А я-то думав, що вже помилився.

— Будь ласка. — взмолився хлопчик. — Відпустіть мене до мами і бабусі. — Я більше ніколи не буду бешкетувати.

Хлопчик сів на диван і гірко заплакав. Хока закотив очі і незадоволено буркнув:

— Ну от, знову одне й те саме. — Ніхто, взагалі ніхто не хоче залишатися з Хокою. — по його щоці прокотилася скупа сльоза. — Ну і не потрібно. — У тебе буде можливість повернутися додому, для цього тобі потрібно всього-на-всього виконати три завдання. — Справжні дрібниці. — А часу у тебе буде повно, до кінця літа, на кожне завдання по місяцю. — Виконаєш їх і повернешся, а ні — залишишся тут назавжди. — Домовились? — Хок простягнув свою довгу лапу.