Розділ 23

Назар повернувся в кімнату. Таня встала з ліжка і оглядала нічний Львів. Тисячі вогнів миготіли навпроти. З вікна був вигляд на парк, темні крони хитались через легкий вітерець, ліхтарі освітлювали стежки, людей, клумби. Хлопець підійшов і поклав руки їй на плечі.

– Може розповіси, що відбувається? – запитав він лагідним голосом.

– Навіщо тобі мої проблеми? Я сама впораюсь, я сильна, – відповіла Таня.

– Ні, – емоційно сказав Назар і повернув Таню до себе лицем, – я хлопець, тому маю захищати свою дівчину. Ти моя дівчина. Я маю, і хочу, захищати тебе від всіх негараздів, від всіх загроз.

– Я твоя дівчина?

– Таню, звісно так. Я кохаю тебе...

Таня не витримала і доторкнулась своїми губами його губ. Назару, здається, цього замало і він ніжно її поцілував, а потім палко й наполегливо. Таня невміло відповідала йому, зарилася пальцями в його волосся, притиснулась ближче. Він опустив одну руку їй на талію, а іншу приклав до щоки дівчини. Невдовзі їм забракло повітря, тому вони мали розірвати поцілунок.

– Люблю обійми. Шалено. Особливо твої, – хрипким голосом сказала Таня і притиснулась ще ближче. Вона знову вдихнула аромат, що так дурманить голову.

– А мене любиш?

– І тебе також.

– Скажи це. Зараз.

– Що?

– Ти знаєш.

– Кохаю. Назаре, я тебе неймовірно кохаю.

– Чудово, – задоволено усміхнувся хлопець і поцілував Таню в лоб. – Може щось перекусимо? Я зголоднів, – він сходив до холодильничка і приніс шоколадне печиво і яблучний сік. Вони поїли і лягли спати. Назар хотів лягти з дівчиною в одне ліжко, але вона була непохитною. За впертість, він нагородив Таню поцілунком в носик. Через кілька хвилин він заснув.

Таня перевірила пошту і помітила непрочитане повідомлення. Їй написав Віталіс. "Гаразд. Завтра о шостій, на тій самій лавці", – відповіла дівчина.

***

– Я вже зачекалася.

– Всього три хвилини. Ти, як завжди, надто пунктуальна.

– Приніс?

– Звісно, – сказав хлопець і передав пакунок дівчині.

– Гаразд. А сам як? Давно не бачилися.

– Прекрасно. Це я маю цікавитися твоїм самопочуттям.

– Дрібниці. Дякую, за допомогу. Але, як ти дізнався де я?

– Запитав у Марго. Вона і розповіла про сережку. Ти обережна, молодець. Невже, хочеш залишитись у цьому світі? Набридли вічні пригоди, сутички, бої?

– Я не хочу повертатися. Вічно стримувати себе складно, а монарше життя... Словом, воно забере у мене повітря. А ще з'явилася одна нова обставина...

– Невже кохання? Ти мене дивуєш. Ти можеш обрати кого завгодно для ролі твого нареченого, але обираєш складний шлях? З признаннями, таємними зустрічами, сварками, ревнощами, намаганнями змусити його одружитися... Так, я цілком схвалюю твій вибір!

– Ти собі не зраджуєш... Так, є один хлопець, що мені подобається.

– А ти йому?

– Так.

– Отже, вже зустрічаєтесь...

– Звідки знаєш?

– Ти собі також не зраджуєш. Сама казала, що якщо знайдеш собі пару, то не зволікатимеш.

– Так. Якщо я бачу симпатію в його очах, і він мені не байдужий, то навіщо чекати доки він надумається зізнатися у почуттях чи вдавати незацікавленість? Влаштовувати комедії зі звичних речей і злитись одне на одного через це. Навіщо все ускладнювати?!

– А ти пряма як танк.

– А навіщо ці в'язані серветки?!

***

Сонце вже зійшло і било в заплющені очі через незашторене вікно. Назар сходив у ранковий душ, змінив одяг і сів на ліжко. Він розглядав сплячу красуню на сусідній постелі. Легке покривало лежало на дівчині, прикриваючи все, крім обличчя і шиї. Одна рука була під головою, а інша поверх покривала. Вії почали сіпатися, через сонячні промені і невдовзі очі розплющилися.

– Доброго ранку, сонечко, – весело посміхнувся Назар.

– Краще заштор вікно, місяцю. Я не рання пташка, дай ще трохи поспати, – сказала Таня, закриваючись долонею від набридливого світла.

– Вже майже восьма, прокидайся, – стягнув він з неї покривало.

– Ух... – невдоволено буркнула вона, але все ж підвелася.

– Ти так і не відповіла на моє запитання.

– А, так. Не хвилюйся, це справді дрібниці.

– Але все ж...

– Ти вважаєш мене настільки слабкою? Я зараз ображусь...

– Гаразд-гаразд. Закрили тему.

– Знаєш, мені потрібно зникнути на дві годинки. Можеш мене прикрити?

– І що ти вже вигадала?

– Потрібно зустрітись із подругою. Вона завжди зайнята, але сьогодні вільна. Плюс потрібно повернути книжку до бібліотеки. Я швидко... – благальним поглядом подивилась вона на Назара.