Розділ 20

– Діти, швидко за мною! – кричала Інна Віталіївна.

Діти взяли в руки валізи та портфелі і попрямували за вчителькою. Сонно плентаючись з вагонів, вони вивантажувалися на перон. Вчителька повела їх до автобусу, що вже приїхав за ними. У цьому транспорті діти прокинулися. Вони розглядали вогні сутінкового Львову і це їм неймовірно подобалось. Автобус провіз їх прямо до готелю, вони натовпом виходили і роззирались довкола. Їм нетерпілося прогулятися вулицями цього прекрасного міста. Інна Віталіївна пообіцяла своїм учням вечірню прогулянку, тому вони прагнули по швидше закинути речі в номер і піти гуляти.

‒ Заносьте свої речі до кімнат, і я вас поведу на вечерю, ‒ сказала викладачка.

‒ А як же прогулянка? ‒ запитала Катя.

‒ Після вечері.

Діти пішли до їдальні. Там на них чекав справжній український борщ з великою кількістю капусти та буряку, смажена картопля і легкий салат. Швидко покінчивши з трапезою, учні попрямували на вихід.

Спочатку вони гуляли в компанії свого викладача, але потім вона дала їм вільний час до дев’ятої і пішла в номер. Інна Віталіївна знала, що діти хотіли поїхати в поїздку не лише через красиві пейзажі та захоплюючі екскурсії, а і для того, щоб відпочити від опіки батьків. Діти, як завжди, розбилися на групки і почали вивчати місто. Безліч закручених вуличок, які завжди ведуть то вверх, то вниз, укладених бруківкою. Велика кількість кав’ярень, від яких віє кавою та шоколадом. Вони ходили ніби групою, але потім розбрелися хто куди… Андрій влаштував з Олею побачення, і ця солодка парочка гуляла по місту, потім вони зайшли в кав’ярню щоб скуштувати справжню львівську каву. Катя з Лорою, Ритою та деякими хлопцями гуляли в невеличкому парку. Хлопці швидко збігали в найближчий супермаркет за колою, а тоді всі разом зайняли ледь не половину лавок у невеличкому парку. Назар відчув, що йому потрібно випустити пар, але перлини він з собою взяти забув, тому вирішив знайти Таню. Він знав, що вона мабуть на нього ще гнівається, але вирішив ризикнути. Так, однокласники знають, хто він насправді, але часто показувати їм свою істину личину не варто. Він довго мізкував куди вона могла піти. Спочатку Назар вирішив перевірити кав’ярню, в якій на терасі сиділа Оля, її подруга.

‒ Олю, ти не знаєш де Таня? ‒ запитав він.

‒ Ні, а що?

‒ Та ні, нічого. Просто цікаво стало. Вона завжди з тобою, а це ні.

‒ Я зараз проводжу час з Андрієм. Таня казала, що хоче погуляти в парку. Вона далеко б не зайшла, не хвилюйся.

‒ Ага, ‒ наостанок кинув він і пішов у сторону парку.

Тим часом до Олі повернувся Андрій з кавою, вони насолоджувалися одне одним за дурною бесідою. Назар ішов повз лавки, на них сиділи люди під світлом ліхтарів та про щось базікали. Він ішов далі і далі, пройшовши людне місце, він побачив Таню в оточенні незнайомих хлопців, що оточили бідолаху з усіх сторін.

***

Таня вирішила не турбувати Олю своєю присутністю і пішла в парк, перед цим купивши улюбленого ванільного морозива. Вона пройшла повз своїх однокласників, що гиготіли, мабуть, на пів парку, пройшла повз ще кілька таких груп й опинилася на самотній лавочці. Вона задумалася про те, як завершила цей семестр і про те, які ще їй екзамени потрібно здати. Від цього її відволік натовп хлопців. Що насувався на неї…

‒ О, кого я бачу! ‒ вигукнув голова банди. ‒ Давно тебе не бачив на заняттях. Граєшся з людьми? Ну так, тобі серед них і місце, мала нікчема.

‒ А ви що тут забули? ‒ запитала Таня. Висока накачана постать підходила все ближче. Чорні очі цікаво розглядали прикид дівчини. Волосся неприродно стирчало догори довгеньким їжачком

‒ З «рептилією» на відпочинок приїхали за гарний останній екзамен.

‒ Не називай так Рівейру. Вона дуже хороший педагог, якщо зуміла тебе хоч чомусь навчити, ‒ сказала Таня.

‒ Слідкуй за язиком, мала. Забула, що було минулого разу? ‒ зухвало мовив хлопець. Чорні очі уп’ялися в маленьке Таніне личко. Він на голову був вищий за дівчину і дивився згори вниз, і не лише через зріст.

Таня встала і потроху почала відступати до виходу з парку. Вона не бажала мати справу з цими «вершками суспільства», тому вирішила покинути їх.

‒ Як ти смієш тікати від Віталіса?! ‒ схопив її за руку інший хлопець, він був сильної статури і не відставав за ростом від Віталіса.

‒ Дякую, Горю.

Група оточила дівчину, а Горя все же тримав Таню за руку.

‒ Напівдемоне, я задам тобі урок. Будеш знати, як не слухатись старших за званням, ‒ злостиво мовив Віталіс і вдарив дівчину по обличчю.

Обличчя запекло, на щоці проявився червоний слід від удару. Він ще вдарив її в живіт і в ногу, від першого вона ледь не впала, але на допомогу Горю прийшов якийсь хлопець і допоміг йому тримати дівчину. Він вдарив її в живіт ще раз, і вона ледь скрикнула і зігнулася навпіл. Прихильники юного графа сміялися і їм було весело бачити, як страждає Таня. Для таких людей є насолодою чиїсь страждання, справжнім видовищем. Тані іноді діставалось від них ще в академії. Вона не відбивалася від них. А лише намагалася уникати. Вона не хотіла мати з кимось конфліктів, а навпаки старалася не виділятись. І ось, знову вона терпить біль, через цих юних графів і демонів. Після чергового удару в голову, в дівчини пішла кров носом. Це ще більше розвеселило хлопців. Вони заіржали, як коні, і кинули бідолаху на землю. Вона насилу підвелася. Її нова суконька виглядала тепер як ганчір’я, з носа юшила кров, щоки були червоними і трохи підпухли, живіт болів… Вона розрівняла спину і подивилася на Віталіса. На йог обличчі красувалася переможна посмішка. Він підійшов, щоб завдати вирішального удару.