Ранкове сонце пробіглось по лікарняній кімнаті. Таня розплющила очі й побачила білу стелю, вона повернулась на бік і помітила Назара, який спав у кріслі.
"Ох... Що я тут роблю? Пам'ятаю як пішла до школи, як говорила в кав'ярні з Олею, що було на роботі теж пам'ятаю, зустріч з Емануілом, а потім все, як у тумані. І цей нестерпний стукіт годинника. Найгірший звук. Мені довелося цілий рік його слухати. Це монотонне цокання зводить з розуму краще за цілковиту тишу, гнітючу і вічну. Може це був черговий тест вчителя? Не знаю. Голова все ще болить, і тіло тремтить, але мені потрібно на навчання. Пропускати уроки не можна. Потрібно збиратись, і швидко, а то запізнюся".
Таня різко сіла, голова трохи закрутилась, у тілі зовсім не було сил, тому вона знову впала на ліжко. Від цього шуму прокинувся Назар. Він швидко закліпав очима.
– Ти як? – запитав він та підійшов до ліжка.
– Нормально. Голова трохи болить і тіло не слухається, але потрібно в школу. Зараз знову спробую встати.
– Лежи! Тобі потрібен відпочинок. Кріс сказав, що ти перетрудилась, тому тобі було зле. Скажи чесно, коли ти останній раз відпочивала?
– Не знаю. В мене не було на це часу. Школа, тренування, робота...
– Що? Повтори.
– Робота.
– Ні. Перед цим.
– Тренування.
– Так. Які ще тренування?
– Потрібно ж тримати себе в формі. До того ж екзамени ніхто не відміняв. Усі їх здають протягом року, а я всі в червні. Тоді у нашій школі канікули і я відпрацьовую все. Як і минулого року.
– Аа. Ну все одно відпочинь. Вже майже десята, ти запізнилась. Я повідомив Інну Віталіївну, що ти захворіла і сьогодні будеш відсутня. А якщо не відпочинеш і будеш щось робити – ще й завтра тут лежатимеш.
– Я вже доросла. Та й ми з тобою однолітки, тому я піду.
Тіло вже було слухнянішим і Таня змогла підвестись. Вона твердо стала на ноги. Бездіяльність для неї найбільша кара. Це нудно і вбиває зсередини. Почуття, коли ти нічого не робиш, що ти нічого не вартий, що ти безкорисний. У такі моменти хвилина триває вічність. І кілька сотень цих вічностей вона вже пережила і не хоче так знову. Тому вона береться за будь-яку роботу. Інколи звісно лінується і займається "нічим", але це не так. Повсякденні справи це вже щось, чи не так?
Назар взяв Таню за плечі, зупинивши цим її і перегородивши шлях до виходу. Він пильно подивився їй в очі.
– Ти бачив на що я здатна. Тому відійди, – попередила Таня, але не спішила вириватись з "обіймів" Назара.
– Ні. Тобі потрібен відпочинок. Ти зараз дуже слабка. Кріс сказав, що ти витратила багато енергії, тому зараз погано почуваєшся і в жахливому стані. Особливо вчора.
– Я сама вирішую, що мені робити.
– Я не вирішую що тобі робити, я раджу. А ще як старший по рангу наказую.
В очах Тані запалали вогники. Вона зверхньо посміхнулась і так само подивилась на нього.
– Ранг... А як же усі люди рівні?
– Я не людина, ти також.
– Ні. Напівлюдина, напівдемон. Яка різниця? Ой, вибач. Я ж стерво. Це ні одне, ні друге, – саркастично сказала Таня. – Може відпустиш?
Назар повільно опустив руки і відійшов від дверей. Він не розумів таку поведінку однокласниці. "Вона ж мила і добра. То що це тоді було? Гнів? Що ж з нею? Я справді хвилююся за неї. Останнім часом вона швидко змінюється. То мила, пухнаста, говірка і чесна, то саркастична, підступна і зла. Її потрібно підтримувати в "хорошому" обліку. І з'ясувати, що в неї коїться", – подумав Назар. Таня вийшла з лікарні і глибоко вдихнула свіжого повітря. У неї все ще боліла голова і вона відчувала слабкість по тілу. Але ж школа... Таня не порушувала своїх принципів, тому і зараз примушує себе, попри втому і самопочуття. Дівчина сама не знає, звідки в неї з'явилися такі принципи, але дотримується їх, намагається дотримуватись. Звернувши за найближчий будинок, вона окуталась полум'ям і телепортувалась до школи. До неї з'явився портфель з усім необхідним для навчання.
Вона пройшлася коридором і пішла в клас, у якому був наступний урок, українська мова – "улюблений" предмет. Вчителька, хоч і на перший погляд здається доброю старенькою жіночкою, насправді є монстром, яка звинувачує дітей у тому, що вона щось забула. Коли не роздала вчасно зошити чи забула сказати домашнє завдання. На її думку, діти повинні весь час нагадувати вчителю його обов'язки і майже вести урок. Крім моралей, купи незрозумілих підручників і балаканин про поведінку, уроки рідко мали честь бути справді інформативними. У класі Таня зустріла Інну Віталіївну. Класна керівничка подивилась на неї зі здивуванням.
– Назар сказав, що ти у лікарні. Ти ж ніби захворіла, то чому ти тут? – запитала вона.
– Він мабуть не правильно мене зрозумів. Я сказала, що запізнюсь на кілька уроків, бо іду до лікаря-стоматолога. Мене турбував зубний біль, але тепер все гаразд.
– Точно?
– Так, – посміхнулася Таня.
– Ну тоді добре. Іди на урок, – сказала вчителька і пішла по своїх справах.
***
"Назар був, як я потім дізналась. От паскудник, зробив собі клона і відправив його. Ні. Скоріше за все, це зробив Кріс. Я потроху пригадую, що сталося минулої ночі. Він використовував перлину для телепортації, а отже, сам ще не здатен на таку магію. А до клонів і подавна. Але що було зі мною… У мене бувають і складніші тренування, та і я набагато витриваліша. О, ні... Сподіваюсь це не те, що я думаю. Сподіваюсь, що ні. Я ж усе зробила, щоб цього не сталось. Ні. Нехай це буде слабкість, нехай... Добре, що до кінця дня мені стало краще. І на роботі все було добре, цікаво. Сьогодні відпочину, а завтра потренуюсь або повчу теорію... Так, теорією я давно не займалась. Або зілля... Давненько я з ними мала справу. Цим і займу себе до кінця тижня. І якщо моя здогадка правильна, то на всяк випадок зроблю антидот і захисні зілля. Щоб наступного разу такого не сталося. Я маю себе контролювати. Будь ласка, допоможи мені..."
#443 в Молодіжна проза
#87 в Підліткова проза
#3730 в Любовні романи
#874 в Любовне фентезі
Відредаговано: 28.11.2020