Розділ 26

Назар опинився в старій печері, не геть розуміючи де він знаходиться. Це телепортування далося значно важче, ніж звичайне. Атмосфера тут трохи давила на підсвідомість і почало проявлятись виснаження, яке невідомо звідки прийшло. Він оглянув печеру кілька разів, і не відразу помітив Таню. Вона сиділа на камені, спершись на коліна. Зараз вона по особливому видавалась маленькою і беззахисною. Тоненькі пальчики тремтіли, мабуть від холоду, чи від стресу.

Він квапливим кроком підійшов до неї і доторкнувся до волосся. Було незвично, що воно темніше, що нігті були чорними, а вії пухкішими. Від дотику Таня підвела погляд затуманених очей. Вони були мокрими від сліз і геть чорними.

- Не знала, що тут бувають примари... Чи в мене вже галюцинації? - прошепотіла вона, дивлячись на нього.

- Я не примара, галюцинація чи міраж. Це я. Твій Назарко...

- Назарко?.. - сказала Таня, ніби згадуючи, що це значить, а потім різко встала на ноги і відійшла подалі від чоловіка.

- Що...

- Не підходь! - крикнула вона і накреслила між ними чорну вогняну стіну. Назар намагався пройти крізь неї, але вона не пускала. Ні, вона була не гаряча, лише ледь тепла, але непроникна.

- Що ти робиш?! - крикнув Назар.

- Іди, Назаре, прошу. Йди! Так буде простіше нам обом. Не трави душу на останок і дай піти без сліз... Ну майже без сліз.

- Яке піти?! Ти думай, що кажеш. Тобі не потрібно нікуди йти! Не будь дурною.

- Ха. Я і є дурна. Занадто багато помилок зробила. Занадто! Я дуже багато всім клопоту завдала і страждань. А якщо продовжу так і далі, то ще гірше буде.

- Яке гірше?! Подумай про нас... про нас усіх. Мене, Нінусю, Маргарет, Льюїса, Беніса... Годі цих ігор у праведність й повертайся. Негайно!

- Знайшовся командир. Назарко, будь розумним. Зупинись. Це безглуздо, намагатись врятувати того, хто вже втопився. Прошу, - проскиглила вона останнє слово.

- Таня, Танюша... Моя прекрасна і хороша, повертайся до мене, а... Ми все обговоримо і вирішимо. Навіщо все так радикально і непоправимо?

- Ні. Я мушу. Я не гідна того, щоб і далі даремно витрачати повітря, ресурси і чужі почуття.

- Опусти хоч цю завісу, щоб ми могли нормально поговорити, - вимогливо сказав він.

Таня деякий час повагалась, але все ж зняла стіну. Вона дивилась на нього змучено, але впевнено. Оченята набирались слізьми, а пальчики зжались в кулачки. Червона сукня облягала тонкий стан, а як туфельки дивились на цих ніжках... Назар не думав, що в такий відповідальний момент може відволіктися на ніжки дружини. Вони як завжди були гарненькими і стрункими.

- Тань, - протягнув він і швидко, щоб вона не встигла зреагувати, обійняв, міцно притиснувши до себе. А знав чортяка, який це на неї має вплив. Дуже згубний. Аж такий, що всі попередні думки випаровуються.

- То як, додому? - ніжно запитує він, уткнувшись носом в шию.

- Ну...

- А якщо так? - прошепотів він і палко поцілував її в губи, потім переключився на шию, ключицю...

- Це не чесно, - ледь видихнула Таня.

- Ще й як чесно. Тікати від мене стільки... Приховувати стільки... Нервувати стільки... і піддавати себе ризику. Геть нерозумно. - промуркотів він, а потім відірвався від дружини і взяв її руки в свої.

- Але це нічого не дає, - видихнула вона, але не забрала рук. - Я не та хто тобі потрібна чи... комусь потрібна. Можливо, якщо б я краще маскувалась, то не було б цього всього. Як я і казала - це я винна. І... я хочу відпочити. Назавжди. Складно завжди бути напоготові і тримати в голові якісь плани, більша частина з яких не здійсниться. Це як відговорки старшокласників перед батьками. Придумується багато, а використовується заледве один відсоток. Я хочу спокою... Хочу звичайного щасливого примітивного життя...

- Спокою? І це все. Звичайного життя? То що тобі не вистачає? Забудеш про "принцесу" і будемо жити, як і до цього.

- Ти думаєш все  так просто? Думаєш, що я не намагалась?! Думаєш це так легко?! Геть ні, - сказала вона і забравши в свої руки відійшла та обперлась об холодну стіну печери. Холодний погляд торкнувся її очей, а будь які емоції зникли.

- Спробуй ти прожити ну... наприклад без правої руки. Або уяви як би ти почувався якщо тобі постійно потрібно слухатись багатьох правил, щоб просто жити. Відмовитись від друзів, родини, свого побуту, улюблених речей... Я написала свою коротку історію, щоб ти зрозумів наскільки непростим було моє життя. Скільки я клопоту завдаю іншим і скільки собі. Я не...

- Ти варта того, щоб жити!

- Гаразд. Припустимо, що це продовжуватиметься і надалі. Я підкорегую пам'ять всім, хто нещодавно розкрив мою таємницю, включаючи тебе, порву всі зв'язки з... собою і вдаватиму, що нічого не сталось. Але ти не зможеш. Ти навіть не зміг залишитись і не співпрацювати з принцом Бенісом. Не захотів дослухати мене, зрозуміти. А зараз зрозумівши все, хочеш повернути мене. А не з тих же намірів, ти мене покинув. Бо хотів знайти принцесу. А тепер просто хочеш її повернути. Хитрий хід, але моя голова, це вулик різних ідей, планів і чужих намірів. Я звикла прораховувати чужі ходи. Не така вже я дурненька принцеса, як ви думаєте.

- Ми так і не думаємо. Я не розумію, що з тобою. І я нічого такого не планував. Я лише хочу, щоб ти повернулась...

- Не розуміє він... Це накопичені емоції називається. Психологи сказали б "ая-яй".

На якийсь час вони замовкли і кожен обдумував щось своє. Таня так само непорушно стояла коло стіни і втупилась в одну точку, а Назар намотував кола по невеликому приміщенню печери. Троцький намагався придумати, як все ж повернути дружину, але всі ідеї порозбігались.

 Вона стійка. Вона вміє відмовляти собі і найпотаємнішим і найщирішим бажанням. Вона сильна і сувора з собою. Вперта.

Ці твердження не давали ніяких можливостей її вмовити. Ідеї відмітались так швидко, як і приходили. Кожна з них була блискавичною і водночас неуспішною.