Хмарні дні. Ясні ночі

Сівія Степанівна — велика благодійниця. Вона допомагає бідним. Сівія утримує частину зарплатни, розподіляє її по дням та числу місцевих бідняків на місяць та подає милостиню дорогою на роботу. Працює вона в конторі з паперами, а живе на передостанньому поверсі багатоквартирного будинку в центрі міста.
Вчора Сівія не проштампувала частину документів, тому сьогодні встала спозаранку, накинула халат, заварила каву, полишила її стигнути й пішла перевдягатися. Привівши себе до ладу, зняла з гачка ключі, вкинула їх до кишені штанів, надягла куртку, підхопила сумочку, розгублено до неї зазирнула, нічого не бачачи, Сівія вийшла за двері, замкнула квартиру і поспішила на роботу. Сівія рідко виходила на вулицю в таку рань. Повз пронісся бігун, обдав її змішаним духом поту й одекольону; десь позаду чутно шурхіт деркача двірника, шкребе вільгий, щербатий асфальт. Повітря ще не просякнуто вихлопними газами, напоєне вологою розталого туману, вдихається особливо приємно, бадьорить не гірше за каву. Сівія крокувала так широко, як вміла, за десять хвилин їй треба бути на зупинці, ще через п’ять підкотить перший автобус. Пригадавши полишену каву, Сівія зупинилася, навіщось поправила ремінець сумочки, рушила далі, та вже повільніше, ніби перебираючи у пам’яті що ще вона могла забути.
Біля зупинки під лавки заглядав жебрак, його звуть Іванкою.
— Доброго ранку, Ванко.— Так, “Ванкою”, звала його Сівія.
Не очікуючи стріти Сівію в цю годину, Ванко мимохіть розвів руками, посміхнувся.
— Мадам, що се ви такою ранню розгулюєте? Невже завал на роботі? Гай-ай-ай.
— Так, завал. Відкрили новий відділок, з новими бланками, за новими правилами їх заповнювати довелося, ніякої уніфікації! Скільки ми говорили, скільки жалувалися, скаржилися, хіба не можна узагальнити порядок, схеми бо дозволяють. Але ні, ніхто не хоче нічого міняти, навіщо, кажуть, щось міняти, поки це працює? Ну ясно: “доки це прибутково”.
— Та-а-ак, доки грім не лясне, мужик...— Іван зовсім не розумів про що мова, але мав підтримати розмову.
— Ось-ось, не похреститься начальник відділку, і заступник голови центрального управління не поворушиться! А нам графи складай, у мене кожен день по тисячі бланків лише з трьох первинних відділків, а тепер нові накинули, та й по новим порядкам! Голова обертом, їй-право,— не дивлячись Сівія запустила руку під клапан сумочки, намацуючи гаманець, гляділа вона в одну сторону, на дорогу, під'їжджав її автобус.
— Збожеволіти можна від вашої роботи і вашої краси, пані Сівія!
— Ой, та ну тебе! Ось, тримай,— зігріта компліментом, Сівія сунула Іванові відкладену частину грошей, купюри були згорнуті в трубочку, махнула рукою на його подяки та сіла до автобуса.
Цей автобус був таким ж звичним, як ліфт у власному будинкові. Сівія досконально (і несамохіть) вивчила усі особливості кожного сидіння, вона знала, що третє місце в першому рядові продавлено, п’яте тверде, на шостому сильно полопалася оббивка, з тріщин виглядає поролон, на дальніх кутових місцях дме, позаяк там вікна щільно не зачиняються, розсохлися гумові прокладки. Найбільше їй подобалося за водійським кріслом, саме туди Сівія й присіла, попутно бажаючи доброго ранку водію Сергієві, щойно всівшися, зрозуміла, що за кермом не Сергій. Той у відповідь кивнув. Стало незручно, але виправлятися одразу їй було тяжко, й з кожною секундою зволікання все нестерпніше, поки, нарешті, не минуло достатньо часу, щоб визнати поразку та смиритися з промахом. “Але ж де Сергій?” — Сівія подумала, а водій, напевно, вмів читати думки, бо одразу ж сказав до всіх, але й наче особисто Сівії: “Сергій звільнився, тепер він в Антарктиці пінгвінами займається, перевертає їх, коли ті падають горілиць, бо дужо задирають голову на гвинтокрил”. Ніхто не второпав про що це водій.
На зупинці “Муніципалітет”, або “Номер п’ять”, Сівія зійшла. Зупинка ця має жалюгідний вигляд, ще більш жалюгідний, аніж безпритульний, що копошиться у погнутій урні.
— Здоров будь Міко,— так Сівія звернулася до Микити, другого бідняка.
Вчувши знайомий і бажаний голос, Микита жваво обернувся, заторкнув п’яткою урну, та покосилася і на диво стала рівнішою.
— А шо це ви, Сівія Степані? Ще й не благословилося, а ви вже на ногах! Бач начальство без вас, як без рук.
— Та ну його, це начальство, понавигадують нормативи, а ти крутися як та білка на манежі, розважай їх здачею плянів і весели дебетом! А що на віддачу? Коняці у цирку й тій, он, поплескають іншим разом, а мені за десять років служби, віриш, Міко, жоден голова відділку, не кажучи вже про корпусних, по плечу не поплескав, улесливого слова не сказав...— Сівія все говорила, жалілась, гнівилася (та так, вигорівши), попутно шарила в сумочці, відшукуючи в портмоне трубочку купюр для Міко, а він то співчутливо кивав, то вертів головою, то підтакував, ще встигав докинути: “От же ж!..”, “Ти ба!..”, “Отакої!”.
— ...Уніфікація кажу їм, навіщо стільки графів?! А вони мені — експертна комісія працює над цим, нові зразки будуть точніші, відповідно, лаконічніші! — тут Сівія подала Міко подаяння, він подякував, сунув купюри в єдино цілу кишеню.— І слово ще таке “лаконічніше”, де він його видрав? З якого словника? Либонь в кіно побачив! Ото так і живемо, Міко. Ну, бувай.
Сівія махнула рукою і пішла вздовж дороги по брудному хіднику. Під бордюр забилися, як таргани — розмоклі недопалки, в калюжах вилискували целофанові пакети, а з щілин пробивалася прибита пішоходами трава, в якій проглядав різний виміт і папірці. В цьому місті нікому нема діла до чистоти на вулицях, всі смітять, і так було завжди.

Контора Сівії знаходиться в триповерховому будинкові край об'їзної дороги, тут шумно та загазовано, ніхто не любить цей район окрім п’янчуг, які купляться довкола іржавого сигаретного кіоску, де від дверей наливають самогон, “паленку”, та іншу бурду в “одноразові” пластикові рифлені прозорі стаканчики; спивши зілля, їх тут само кидають в картонну коробку з промоклим до землі дном і накривають ганчір'ям до наступного разу. Коли Сівія заходила до будівли, кинула машинальний, безпотрібний, наскрізний, напівсвідомий, неуважний погляд на кіоск через дорогу: двоє п’яниць про щось сперечалися, третій справляв нужду під кіоск, а четвертий, взявшися за голову, сидів на перевернутому ящику для пляшок.
В будівлі ще нікого не було, окрім прибиральниці, що ялозила подраною ганчіркою на швабрі  по облізлим плінтусам, та підстаркуватого охоронця з напівпримруженими повіками, він завше сидів за приймальною стійкою на складаному засаленому брезентовому стільці й дивився портативний телевізор. Охоронець усіх впізнавав по звуку ходи, на своїх ніколи не обертався, а на привітання (якими б ті ні були) лише злегка кивав і ледве чутно відповідав: “Доброго”. Сівія зайшла, розкривши двері трохи ширше, аніж зазвичай, не поглянувши в бік охоронця, швидким кроком, проминувши повислу на швабрі прибиральницю, пройшла коротким коридором, завернула за побитий кут, та по широким цементним сходам, відстукуючи каблуками, піднялася на другий поверх. Охоронець з натугою піднявся, держачись пояса обома руками, вийшов з-за стійки, встав навпроти прибиральниці і беззвучно нібито поспитався, піднявши підборіддя: “Хто то був”.
— Та, то Сіва. Ну, Степані,— прибиральниця відповідала впівголосу, чи то боячись когось розбудити, чи то бути почутою Сівією.
Врозумівши (ще трішки підвівши голову), охоронець здивовано стис губи, розвернувся, вловив своє мутне відображення в стеклах двері, подумав, тре вже поголитись, і, знявши руки з поясу, повернувся за стійку, хвилину дивився телевізор стоячи, потім всівся.
Увесь другий поверх оперізує один довгий коридор, його підлога вкрита вже не ясно якого кольору доріжкою, на вході лежало мокре шмаття для ніг, Сівія на ньому зупинилася, обтерла напівкруговими рухами підошви, і, наче й не зупинялася — так само енергійно рушила до свого кабінету. Номер на дверях кабінету давно відпав, хоча нефарбоване місце під ним лишилося, а ось за табличкою з ім’ям збоку на стіні пильнували, протирали від пороху, раз на рік заміняли паперову вкладку.
Кабінет Сівії невеличкий, навпроти дверей “голе” вікно, з боків ніші: ліворуч стоїть важкий лакований письмовий стіл, праворуч дві високі шафи із заскленими дверцятами. В одному кутові картотека, в іншому папоротник. Сівія увійшла, акуратно причинила двері, зняла верхній одяг і разом з сумочкою повісила на вішалку. Пройшовши півшляху до робочого місця, вона раптом встала, повернулася до вішалки, дістала з сумочки пудреницю, відкрила, подивилася у дзеркальце, поправила волосся, і, поклавши пудреницю, підійшла до вікна визирнути на пожвавілу вулицю... сіла за стіл, тут на неї чекали декілька стосів з теками та рахувальна машинка під матер’яним чохлом. Сівія відкривала теки по дві, клала поруч, діставала бланки, заповнювала певні графи, звірялася по номеру бланка з таблицею відповідности, якщо все доладно, підкладала заповнені аркуші під останній бланк в теці. Нові бланки помічалися жовтою стрічкою по краєві, такі треба було заповнювати не тільки за таблицями відповідности, але й нормативними листами, тому що таблиці відповідности застаріли, їх вирішено замінити нормативами.
Через дві години до кабінету Сівії постукали і одразу увійшли, це був директор Владислав Петрович. Говорити тихо він не умів, руки його розліталися, то плескали і потирали одна одну, то приземлювалися на боки. Владислав Петрович завжди посміхався і ніколи нікого не дослуховував, він казав своє, йому щось відповідали, а він, кидаючи: “Ну, ясно”, йшов по наступним своїм ділам, немов співрозмовник припиняв існування.
— Сівія Степані, здрастуйте, мені тут доклали, що ви сьогодні зрання?
— Так, я зрозуміла що до чого із статистикою, увесь вечір вчора голову ламала, і ось...
— Перекажіть будьте ласкаві Марті Григорівні, що опісля обіду необхідно обов’язково здати квартальний звіт!
— Аякже, передам на обіді, я кожного дня бачу її в харчевні. Але зачекайте, чому квартальний...
— Ви казали про уніфікацію, так ось, бланки вирішено стандартизувати за першим нормативом. Все, Сівія Степанівна, Рим сказав, справу закрито! Комісія не стане переглядати норми, ви раді?
— Владиславе Петровичу, ну хоч щось! Ну, хоч щось, Владислав Петрович, бо ж працювать по таблицям і нормативам, та ще з такими різнобійними просто неможливо! Шабльони прості, а ось підшукувати зміст в цій купі нових значень, це, взагалі, людині під силу?!..
Вона продовжувала говорити хвилин десять, але директор вийшов з кабінету ще на “хоч щось”, а коли Сівія скінчила тираду, то, мов нічого й не було повернулася до справ, не піклуючись про те, чи тут ще директор.