Розділ 23. Квітка Аракії

Марах стояла у своїх покоях, пильно вдивляючись в далечінь. Туди, де за стінами алькасару, на загальній площі розкладалися численні намети з воїнами та слугами, які були ескортом високопоставлених гостей з домену Аракії.

За останні декілька днів її переживання тільки збільшилися, а кількість думок, що роєм гуділи в голові – били усі рекорди, заставляючи дівчину напружуватися, ніби пружина, що ось-ось повинна була зірватися.

Неочікуване знайомство з вожаком масморів та його відверті пропозиції, заставили її взяти вантаж відповідальності на свої плечі, внутрішньо переживаючи за майбутнє всієї імперії, але разом з тією відповідальністю, Таіра прийняла рішення мовчати. Саме тому, коли вона вилетіла з підземної печери та коли зустрілася з Ліамом та Дареком, вигадана історія прикрила реальність, ховаючи секрет за сімома замками.

Тоді, наступнику Харонії достатньо було бачити її цілою та почути, що монстр, який потягнув її під землю – був мертвий, але Тодей цим не обмежився. Його перелякані очі та тремтячі руки видавали його слабкість, а жадібні обійми та непідконтрольний розуму поцілунок, яким він пристрасно вп’явся в дівчину, щойно побачив, заставили усіх присутніх завмерти. Ніби нічого такого, але саме після цього прояву, Марах стала ще більш мовчазною, ніж була до цього, а її очі, кожен раз опускалися до низу, бачивши наступника Барелії, зробивши повернення додому нестерпним.  

Така реакція у неї проявлялася не тільки на Ліама, адже дивитися в очі Прайму, який на щастя прийшов до тями та швидко йшов на поправку, було теж, дуже важко. Відчуття того, що вона своєю слабкістю зрадила свого названого батька, не давали спокою, а слова, які Марах давала Тодею Бару, обіцяючи не закохуватися в спадкоємця та взагалі не допустити подібного – дублювалися вдень та вночі, мучивши її й у вісні.

Все накопичилося, як сніжний ком, який готовий був зірвати лавину, тому зараз, свідомо та підсвідомо вона чекала на щось, мучившись в поганих передчуттях.

В двері постукали, вирвавши її з пастки власного пекла, де катом була її совість. А згодом в середину зайшов Ліам, що сяяв у своєму білосніжному вбранні, готовий до обряду, на який чекав усе своє життя.

- Припиняй ці дитячі ігри, - мовив він та підійшов до неї, подивившись туди, де зараз була її цікавість. – Ти ще довго будеш від мене ховатися?

- Від тебе сховатися не можливо – з-під землі дістанеш, - склала перед собою руки, стараючись сховати свої емоції за цим безглуздим замком.

- Тим паче. Що за нерозумна реакція? Подумаєш – поцілував, - продовжив молодий чоловік, який сьогодні був надмірно красивий у своєму святковому камзолі, повністю готовий прийняти імператорське благословення. – Що тут такого? Ти мені, як сестра.

- А ти усіх сестер в губи цілуєш? – на цей раз не витримала та подивилася красунчику прямо в очі.

- Чогось, коли ти сама на мене нападала під дією гормонів, подібні поцілунки не здавалися такими жахливими! Я вже мовчу про пристрасть між нами, - пограв бровами.

- То було інше! – гаркнула, готова розірвати його на місці, згадавши, що ті пристрасні слині, бачив Дарек та його вояки.

- Як для мене – ніякої різниці. Досить вже. То було на емоціях. Я думками відправив тебе до богів Харея, от і не втримався. Не віриш? Можеш піймати Піро та запитати його про те, що сталося на холодних водах Каргана. Тоді я з радості виціловував і його, бо думав, що сам здохну, а він в останню мить витягнув мене із лап смерті, - озвучив свою правду, яка, на його думку, повинна була спростити усе те, що Таіра нагнітала в своїй голові.

- Це не причина, - говорила спокійно, а дихала важко, як дракон.

- Для мене – причина, - відповів Ліам та відійшов від вікна, спонукаючи і її покинути свою оглядову вежу. - Досить дірку у склі пропалювати, з години на годину почнеться церемонія передачі і я хвилююся. Хочу, щоб ти була біля мене.

- В якості кого?

- В ролі моєї охорони, - відразу відповів чоловік та підійшов до столика, відірвавши виноградинку з відбірного грона, що спокусливо лежало на срібній тарелі.

- Вибач, та сьогодні я не зможу грати цю роль, - повільно переставляючи ноги, підійшла до нього Марах та так само кинула до рота соковиту. - Одяг не підходящий, - зауважила далі, звернувши увагу на білосніжну сукню з золотими вставками, в яку зараз була одягнена. - Тодей Бару хотів, аби я одягла її. Вона гарна, але зовсім не практична – не мій стиль.

- Краса – вбивча сила, - задивився Ліам, коротко та вибірково озвучивши компліменти, що зараз були у нього на язиці, які сказати не міг, бо боявся знову злякати дівчину, що не так боялася смерті, як почуттів. - Це, якраз те, що треба. Будеш охороняти мене від красунь. Чув, сьогодні до нас завітає особливий гість з особливими мотивами, і ти повинна допомогти мені скинути баласт, який буде з усіх сил липнути.

- Що за баласт такий?

- Скоро сама все побачиш. Ходімо, - мовив та потягнув її за руку, про себе радіючи, що на цей раз вона не стала вириватися, а значить, вигадка з Піро у головній ролі, зробила свою справу.  

Тепер залишалося тільки попередити вірного слугу, аби, ненароком, не накликати на себе ще більшого горя, адже Марах в гніві була безжальна.

Так, двоє спустилися на нижній рівень алькасару, де ще з досвіту клопотали слуги, підготовлюючи все навколо до важливого дійства. Всі метушилися, радіючи та хвилюючись одночасно, адже подібне дійство було особливим, а побачити церемонію передачі на власні очі, було честю для придворних, а для слуг, особливо.

Все навколо було прикрашене, всі ошатні та піднесені.

Десятки високопоставлених чиновників, що зараз збиралися купками, емоційно спілкувалися, не ховаючи своєї гордині бути присутніми сьогодні тут, аби засвідчити передачу трону кровному спадкоємцю. Їхнім поводарем, звісно, був міністр Кун Гарун, який був мало не єдиним, хто за виглядом прийшов не на свято, а на похорони. І це разюче кидалося в око, тому, відчувши неприязнь, ні Ліам, ані Таіра, не надали йому очікуваної уваги, а лише поважно похиливши голову у привітанні, пройшли повз.