Розділ 22. Діти місяця

На наступний ранок, троє представників вищої знаті, у супроводі невеликого загону охорони, спустилися з гори, аби на власні очі переконатися у розвідданих.

- Що у тій скрині? – запитала Марах Дарека, який не спускав очей зі сталевого коробу, що по обидва боки несли два чоловіки, утримуючи за ручки.

- Експериментальна зброя, яка повинна захистити наші народи від дітей підземелля, - не став замовчувати бородатий, продовжуючи крок за кроком йти у потрібному напрямку.

- Зброя? Щось типу обладунків Карлаха, а ти єдиний воїн, який може нею скористатися?

- О, ні, - посміхнувся чоловік і його щира посмішка розтопила кригу напруження між ними. - Я не воїн, і ніколи ним не був.

- По тобі не скажеш, - зауважила Таіра, відреагувавши на добру енергетику, посмішкою, і подібний прояв не став непомітним, адже Ліам, що шулікою йшов поруч, впіймав ті флюїди.

- Гарна генетика, - грайливо підняв Кара руку та стиснув кулак, хизуючись своїми біцепсами. – І все по тому, - видихнув з напущеною іронією, аби підняти настрій навколишнім. - Можливо вам і подобається махатися сталевими палицями, а моя пристрасть в науці, - продовжив далі та знову кинув погляд на скриню, ніби там був центр його галактики. - Поки ви, дітлахи, граєтеся з сокирами, я створюю прогресивне майбутнє.

- Любиш же ти себе похвалити, - з єхидством мовив Ліам, якого дружня балаканина тих двох, порядком напружувала, розворушуючи внутрішню отруту.

- Не без цього, - відповів Дарек другу, впіймавши ревнивих бісенят в його очах, неочікувано відчувши непереборне бажання познущатися. – Але я тобі – не суперник. Чи то просто нас в один рядок ще не ставили? – Зменшив відстань та поплескав по плечу ревнивця, що старався йти ближче до дівчини. – Таіро, не підкажеш, хто з нас двох краще? Тільки гарно придивися. Я, хоча й не побрився, але теж – нічого. Правда? – пограв далі бровами, пускаючи неоднозначні погляди в бік дівчини. - Що скажеш? Хто з нас двох тобі приглянувся більше?  

- Ніхто, - сухо мовила дівчина, вирвавшись в перед, не маючи бажання грати у ці дитячі ігри.

- Ні, ну так не цікаво, - не зупинявся наступник домену Харонії, впіймавши гарний шанс позлити друзяку, який, на диво, реагував на його стьоби моментально. – Відповідай: я, чи Ліам?

- Скажи вже, - мовив Тодей та закотив демонстративно очі, будучи впевненим в тому, що її вибір у любому випадку впаде на нього. Не дарма ж, останню добу, він зі шкіри геть ліз, доводячи її до вищої міри екстазу. - Нехай поплаче трохи та закриємо цю тему.

- Не занадто ти самовпевнений? – не здавався Дарек.

- Якраз нормально, - полетіло безтурботне у відповідь і Таіра зупинилася, а разом із нею зупинилися чоловіки, очікуючи на вердикт.

Так і стояла, дивлячись то на одного, то – на іншого, стараючись знайти не ту відповідь, яку від неї чекали, а зрозуміти чим вона прогнівила богів, що вони покарали її настільки, аби на додачу до всього, ще й вислуховувати дитячий лепет дорослих мужиків, які вирішили помірятися.

- Краще вже під землю провалитися, аніж… - зірвалося з її губ, і дівоче тіло різко та неочікувано пішло під землю, засипаючи шлях за нею сипучим піском.

Згодом, після її рефлекторного крику, що виривав повітря з легень, почулися голоси Ліама з Дареком, які різко кинулися на допомогу. Вона відчувала, як чіпкі чоловічі руки ухопили її, стараючись вирвати із смертельної пастки, але ті пазурі, що тримали її за ноги, були набагато сильніші, і за мить, в нерівній боротьбі, земля покрила її тіло повністю.

Секунди здавалися вічністю. Дівоче серце калатало, відбиваючись у скронях, а безпорадне тіло, не в змозі було нічого зробити, аніж безсило збирати синці та побої, до переліку всіх тих, що за останню добу зовсім не відчувалися. Все було настільки швидко та довго одночасно, що Таіра втратила орієнтири часу та сприйняття, а згодом, відключилася повністю, так і не зрозумівши, що стало причиною цієї відключки: відсутність повітря, чи панічна атака, що поглинула її з головою.  

Не зрозуміло було, скільки минуло часу, але Марах прокинулася відчувши тверду основу під собою, яка грубо різала в спину. Сморід, що був навколо, через пори просочувалася під шкіру та застрявав в ніздрях, спонукаючи шлунок скорочуватися, аж до тих пір, поки нюхові рецептори не почали потроху адаптуватися до навколишнього середовища.

Навколо було темно та вогко. Слух загострився, компенсуючи повну відсутність зорового сприйняття, а тіло занило, попереджаючи про смертельну загрозу. М’язи задеревеніли, шкіра ущільнилася, а серце, під дією адреналіну, сховалося в п’яти. І хоча, нічого не видавало того, що поруч хтось був, нутро виверталося, спонукаючи вхопитися за пасок та клацнувши ним у повітрі, сформувати титанове чудо, що надавало впевненості.

За деякий час, однією рукою намацавши рвані краї скелястої стіни, Марах обперлася об неї, аби бодай з одного боку мати для себе захист.

- Опусти меч, якщо хочеш жити, - почулося мовою єдиної імперії, що не відповідала жодному з доменів, але була універсальною для всіх живучих на цій планеті, і це спантеличило дівчину, на мить увівши її в ступор.

У суцільній тиші той шиплячо-гаркавий голос здавався ще більш моторошним та заставляв кров холонути в жилах, адже за умов суцільної темряви, вона не знала звідки прийде загроза.

- Підійди ближче, якщо хочеш вмерти, - зовсім не бачивши свого противника, не піддаючись страху, відповіла вона, внутрішньо підбадьорюючи себе.

- Це в тобі гормони грають, чи ти насправді настільки безстрашна?

Запитання відлунням пройшлося по печері, відбиваючись від її стін приглушеною луною, дезорганізуючи безпорадного воїна, адже з першого разу не можна було зрозуміти, звідки лунає мова.

- Так, - ще одне, як відповідь на дівочу реакцію, яку не можна було побачити неозброєним оком, але співрозмовнику не потрібні були для цього очі. - Не дивуйся, я відчуваю їхню концентрацію у твоїй крові, так само, як і твої крила, - знову хрип, що почувся над вухом, і Таіра сіпнулася, махнувши титановим перед собою. - Вони тріпочуть в середині, від страху просячись назовні, але ти не відпускаєш їх на волю, скувавши навічно.