Розділ 17. Смертельні скелі Овірії.

- Ми надто виділяємося, - зауважила Таіра, коли вони всією делегацією увійшли в місцеву забігайлівку, що на цій вулиці була мало не єдиною, але була схожа на помийне корито.

- Вже нічого не вдієш, - відповів Ліам проходячи в середину, оглядаючись навкруги. - Їсти десь треба. Замовите сніданок для всіх нас. Нехай принесуть в окрему кімнату, - кинув він до одного з проводжатих, а сам відійшов у бік, аби не стояти посеред залу.

Марах була права. На фоні місцевих обивателів та постійних клієнтів-випивак, вони сприймалися не просто чужинцями, а були інопланетянами. Один тільки їхній одяг кидався в очі своїм ексклюзивним пошиттям та дорогими матеріалами, а відбірна зброя на поясах охорони, додатково лякала простий люд, спонукаючи більшість замовкнути та в тій тиші, підозріло наглядати за новоприбулими.

- Нажаль, у них немає окремих кімнати для особливих клієнтів, - за якусь мить повернувся один із варти, доповідаючи те, що йому вдалося дізнатися у наливаки за барною стійкою. - Ми можемо поснідати, як всі інші за столиком в основному залі, і тільки те, що пропонує заклад.

- Нехай буде так, - відповів наступник та не знімаючи плащ, всівся за стіл, що був якнайдалі від зацікавлених очей, у кутку залу. – Вибирати не приходиться. Всі за один стіл, - додав він слідом, розуміючи, що якщо варта буде їсти окремо, як за правилами їхнього домену, тоді зайва увага зможе зіграти з ними поганий жарт.

- Не царські умови, але це краще, аніж їсти ползня, без солі, посеред пустелі, - згадала Таіра їхні нещодавні пригоди з ще гіршими умовами, сідаючи за столик, навпроти.

- Мене таке не бентежить, - поспішив наступник престолу спростувати те, що собі надумала дівчина, додаючи хибних думок до його загальної характеристики. - Подорожуючи імперією, інколи ми з Піро по декілька днів крихти хліба в рот не кидали та ночували у гочку, разом із хазяйською скотиною, підбираючи помиї за ними. Я не настільки прискіпливий та розбещений, аби крутити носом, заставляючи людей навколо виконувати мої примхи.

Якщо раніше йому було все одно, що про нього думають піддані, аби тільки не здогадувалися про реальний стан речей, то зараз донести це до Марах було важливим. Можливо, тому, що з кожним днем зв’язок між ними ставав щільніше, і від цього хотілося, щоб Таіра знала його справжнього, а не того, кого йому частенько приходилося грати.

- А я була впевнена, що бідолашний Піро, зі шкури геть лізе, аби виконувати твої забаганки та дитячі капризи, тихо проклинаючи вередливого пана, аби у нього прищі вилізли на м’якому місці, - мовила дівчина, не зрозуміло чому радіючи, адже посмішка на її обличчі, була природня та жива, така, яку дехто жодного разу не бачив у її виконанні.

- То інше, - посміхнувся у відповідь Ліам, згадуючи каверзні моменти, коли він і правда дозволяв собі зайвого познущатися зі свого посіпаки, аби потішити власне его та підняти собі настрій. - У нас з Піро свої взаємини. Ти багато про мене не знаєш.

- Поділишся? – по дружньому запитала, не розуміючи коли вони стали настільки близькі, аби так безтурботно чесати язиками, сидячи за брудним столом у забігайлівці.

- А ти? – різко став серозним, споглядаючи в бездонні очі, які так само різко втратили свій блиск, покрившись холодною кригою. - Розкажеш мені, хто ти насправді?

- Нема про що говорити.

- Я почекаю, поки ти мені довіришся, - мовив кароокий красунчик далі та випрямився на стільці, впіймавши боковим зором вартових, які йшли до їхнього столу.

На диво, їжа була не така жахлива, як могло здатися на перший погляд, і четверо мандрівників досить швидко і з задоволенням поснідали та поспішно покинули це місце, не маючи намірів і далі милити зацікавленим очі.

- Куди далі? – перепитала Таіра за деякий час, коли вони покинули територію прикордонного містечка, пішки просуваючись у бік колючих скель, що вимальовувалися своїми гострими виступами та різкими обривами.

- Треба піднятися в гору та спуститися з іншого її боку, - відповів Ліам, так як єдиний знав пункт призначення та цілі, які їх чекали попереду. - На нас там чекатимуть та проведуть до гнізда масморів, яке розтягується по кордону Барелії з Овірією.

- Тоді ходімо швидше, - рвонулася в перед. 

- Ти завжди замислена, але зараз – особливий випадок, - за пів години перебив Тодей молодший тишу, в якій чулися лише важкі вдихи та видихи мандрівників, не в змозі промовчати, не прокоментувавши дівочий настрій, який важким гнітом давив і на ного. - Твоє обличчя блідіше, ніж зазвичай. Зізнавайся. Що тебе бентежить?

- Це важко пояснити, - відповіла вона, на диво не відгородившись від зацікавленого чоловіка.

- А ти спробуй.

- Я вперше повернулася у землі Овірії, після того, як мене забрав Тодей Бару, і те, що я побачила тут – не тішить мене, - зупинилася на мить, обдумуючи відчуття, що давили на грудну клітину та стискали діафрагму. - Не думала, що стану очевидцем такої розрухи. В моїх дитячих спогадах все було інакше: набагато яскравіше та життєрадісніше.

- У наших дитячих спогадах завжди все яскравіше, ніж в реальності, але це не той випадок, - зупинився разом з нею спадкоємець Барелії, важко вдихаючи та видихаючи, аби перевести подих. - За останні роки, я декілька разів бував у цих краях і з кожним роком картина все гірше. Подивись на це, - повернувся туди, куди, щойно стояв спиною, звертаючи її увагу на місто, яке зараз проглядалося з висоти, як об’ємна картинка. - Убоге містечко та бідні піддані, що виживають, як можуть, з останніх сил виплачуючи податки столиці та корупціонерам чиновникам, які ніколи не думали про свій народ. За два-три роки розумна молодь покине місто, що вимирає, а ще за декілька, тут залишаться лише старі бабусі та дідусі, які кістками приросли до нього. Так буде, якщо нічого не змінити. Овірії та її підданим потрібен справедливий Прайм, який буде захищати інтереси народу, а не інтереси жадібних до влади та до наживи чиновників, що взяли вільний народ в рабство. Столиця Басар повинна провести реформи та почистити лави, залишивши тільки гідних слуг для народу, зменшити податки та дати можливість біднякам піднятися. І це тільки початок на шляху до оновлення.