Розділ 15. Величний гість

Сніданок подали в покої, і Марах з особливою пристрастю смакувала наїдками на одинці з собою. Це був такий собі ритуал, який вона неабияк любила, адже в такі моменти могла відсторонитися від усього на світі, насолоджуючись тишею, спокоєм та неперевершеним смаком їжі. В такі моменти вона віднаходила свій дзен, обдумувала пройдене та будувала плани на майбутнє, на цей раз, навіть не здогадуючись, що чекає по переду.

Запасний бойовий комбінезон, обтиснув тіло, як друга шкіра, надаючи дівчині ще більше впевненості. Прихована зброя, прикрасами лягла на бархатну основу, злившись з дівчиною воєдино, а титановий пасок завершив приготування до виходу. Залишалося тільки підібрати волосся та пов’язати чорну пов’язку в постійну присутність якої, вкладався прихований сенс.

Вона не пам’ятала скільки років носила цю траурну стрічку, яка кожен день була їй нагадуванням та своєрідним стимулом одночасно, але ні сьогодні, ні завтра, вона не збиралася зраджувати цьому ритуалу, аж допоки не досягне своєї мети. Тож, і зараз пов’язка лягла на своє звичне місце, додатково ховаючи секрети, що вартували Таірі життя.

Життя в алькасарі вирувало своїми темпами. По коридору сновигали слуги, що час від часу кидали на Марах неприховані погляди, і на цей раз їхня енергетика відносно змінилася. Не треба було бути всезнаючим, аби зрозуміти, що чутки про її відносини з наступником Прайма набирали обертів та переходили кордони реальності, але і на це їй було начхати. Єдиний, про кого вона зараз хвилювалася, був Тодей Бару Прайм, і саме в його покої вона направилася, аби переконатися у його безпеці та в позитивних результатах роботи протиотрути.

Пізніше, коли всі переживання за життя правителя були відкинуті, Таіра відправилася на пошуки наступника, аби разом з ним проговорити плани, які зранку добре обдумала.

Крок за кроком вона наближалася до тронного залу, минаючи коридори та повороти першого поверху. Думки заполонили черепну коробку, відірвавши її від реальності, але і це було не надовго, бо за деяку мить та реальність увірвалася разом із, до дрижаків, знайомим голосом, який витав у пам’яті, але ніяк не був прив’язаний до окремої особистості.

- Адель, - почулося у дівчини за спиною, від чого вона мало не сіпнулася, але на щастя пішла далі, зробивши вигляд, що нічого не почула.

Серце різко почало скакати, збиваючи звичний такт, а зіниці звузилися настільки, що в голові різко закрутилося від страху бути впізнаною. Зараз нічний кошмар почав набувати нових траурних відтінків, вибиваючи душу з тіла. І хотілося тікати, тікати, тікати…

- Адель, - ще одне за спиною, але вона продовжила свій шлях, вже не пам’ятаючи куди навіть йшла.

- Марах, - почулося далі знайомим голосом, і на цей раз дівчина зупинилася та повернулася туди, звідки лунали голоси, стараючись тримати себе спокійно, хоча в середині бушувала буря.

По коридору, за її спиною, йшло двоє, що в своєму вбранні виділялися своїм значенням, а за ними, ще з десяток придворних та слуг, як з алькасару так і у супроводі неочікуваного гостя.

- Ми йдемо в тронний зал, і ти з нами, - діловито мовив Тодей молодший, підійшовши до дівчини майже впритул, адже коридор у цій частині алькасару не був настільки широкий, аби вільно розминутися.

- Вітаю величного Прайма Ромівії, - кинула Таіра оком на розпізнавальний шеврон відповідного домену, швидко похилившись у глибокому поклоні, перед чоловіком сорока – сорока п’яти років, що своєю владною енергетикою, спонукав опустити очі до низу. - Ваша високосте, - нахилилася в поклоні вдруге, виявляючи відповідаючи встановленому етикету, граючи роль слухняної придворної, перед неочікуваним високопоставленим гостем, який не повинен був здогадатися про істинні стосунки з Ліамом, адже тут вона була ніким іншим, як слугою трону та сім’ї Тодеїв.

- Ба-Хан Арек Прайм назвав тебе Адель, - озвучив Ю’Ліам те, що дівчина хотіла замовчати. – Не хочеш нічого сказати? – втупився в темноволосу своїми карими очиськами, в очікуванні відповіді.

Все ж таки загадка: “Рівна Прайму” – не давала спокою, і, можливо б, саме Ба-Хан міг допомогти йому отримати бажане. Та і сам неочікуваний високопоставлений гість підозріло пронизуючим поглядом вдивлявся в східну красуню, у якої, шкіра під комбінезоном почала палати, фарбуючи тіло у червоний.

- Вибачте, та Ви помилилися, - протягла руки перед собою дівчина та знову поклонилася перед гостем, стараючись зайвим рухом нічим себе не видати. - Мене звати Таіра, Марах Таіра, - представилася слідом, не підіймаючи голови.

- Помилився? – з невеликим акцентом прозвучало так, ніби Ба-Хан Прайм сам себе перевіряв у здогадках, затягуючи паузу від якої темноволосій ставало не по собі. - Все можливо, - видихнув через якусь мить та продовжив далі, і від цього, навіть Таіра видихнула з полегшенням, стараючись сховати свої переживання. - Ти нагадала мені мою знайому, у якої була дочка твоїх років. Вона з Овірії.

Слова Ба-Хана, різали Марах вухо, адже Арек точно знав, що дівчина з цим ім’ям, повинна була померти ще чотирнадцять років тому, бо, як з часом стало зрозуміло, домен Ромівії став єдиним, хто виграв від реаліїв тієї кривавої ночі.  

- Не дивно, що Ви сплутали нас. Я теж народилася в тих землях, - піднявши голову, витягнула з себе посмішку дівчина, і від цього, Ліам по іншому почав дивитися на неї, запідозривши не ладне. Адже посмішка та Марах – речі зовсім не сумісні, тим паче при людях, яких вона бачила вперше.

- Так, я чув про тебе, - мовив Арек, на цей раз пильно роздивляючись її з ніг до голови, стараючись запам’ятати кожну деталь її постаті. - Дитя прислуги, стала довіреною самого Прайма. Зірки благоволять тобі, а боги Харея захищають.

Щось не ладне було у його словах, а ще більше в колючому погляді, де читалося зацікавлення з рідкими нотами презирства. Таке було вкрай рідко, адже сам Прайм Ромівії був заінтригований загадковістю, неясністю та таємничістю слуги трону Барелії, заздалегідь дізнавшись про її коріння.